Навіщо, Господи, створивши білий світ,
У сповиток сяйний клав чорні русла?
Щоб сильні духом розтинали сіть
Пересторог - і проросли неплюскло?

Людинолюбно з кістки – із ребра –
Повабну жінку виліпив, не з пилу...
Можливо, наш прабатечко Адам,
Талан Твій маючи, створив би крила?

Мій зорний час. А сутозлотий блиск
Очей дитинних примерхає-гасне.
У всьому люд шукає кайф і зиск,
А я євшан словес ціную красно.

Навіщо, Господи, прийшовши у мій сон
(невже і я, чутка, чогось – предтеча?),
Не вигоїв ураз душі, долонь,
А викликав  нестримну словотечу?

О, я відтоді не стуляю вій…
Пульсує дух поміж Буттям і Смертю…
І що – для Неба – мій кривавий вірш:
Нектар п’янливий? гіркувата жертва?