Поэты умирают молодыми. А кто зажился до суровых лет, Те вспоминают, уходя, интимы И сердцем остаются только с теми, Кто им светил - как будто вишни цвет. И я живу средь шика и средь шарма Чужих людей и скурвленных идей. А время обрекло меня на карму, Собор мне выбрать или же казарму, Жаль не себя, а только тех людей. И доля - экзотична, как колибри - Не в каноничных строфах, не в верлибре, А в инфернальной жизни, в суете. Искупана она, как лотос, в Тибре, Как тот рушник, распятый на кресте. ...Я не забуду, как меня любила Та дивчина, и как вела из сна. И как в окошко вишня нам светила, И скифская прадавняя могила Светилась, и звучала нам струна.. Такая вот поэтова дорога - Спорышевая тропочка в садках. И срубленная вишня-недотрога, И доля украинская убогая, Где мы ходили в молодых богах. (Из Дмытра Кременя) * * * Поети помирають молодими... А хто зажився до суворих літ, і перед смертю згадують інтими, і серцем залишаються із тими, хто ім світив, немов вишневий цвіт. І я живу - посеред шику й шарму чужих людей і скурвлених ідей. Суворий час прирік мене на карму, собор мені обрати, чи казарму, себе не жаль, а тільки тех людей. І доля - екзотична мов колібрі - не в канонічних строфах і верлібрі, а в нашім інфернальному житті. Мов квітка лотос, скупана у Тібрі, Немов рушник хрещатий на хресті. ...Я не забуду, як мене любила ця дівчина, і як вела зі сну. І як нам вишня у вікно світила, і скіфська із трикутником могила світилася, і я торкав струну... Така вона, поєтова дорога, Мов стежка споришева у садках. І біла вишня - срубана небога, і наша доля українська вбога, де ми ходили в молодих богах.
|