1

Запізня осінь сіяла дощем…
Софрониха
                пливла
                           рікою
                                  марень…
Невістка Ольга, сивий син Артем
Молились і причаєно зітхали.

- Візьми, мій синку, аркуш… олівець…
А ти, Оляно, замісила б... хліба…
Уже по мене шкандибає Смерть…
Ох... зачепила в сінях... відра.
Просила я приїхати на день,
Аби завіт... синочечку... звідомить.
Лишаючи навік цей закутень,
Я прокажу свою останню волю…
Ти запиши – і виконай завіт.
Хоча тебе й зріднили з нею діти,
Покинь Оляну... Я вже бачу світ,
Де ні кохання, ні чинів – лиш дрімки…
Ти одомашнився, увірив їй життя!
Вона тобою поверта, як хоче…
Мов реверенда в ченчика – цей плащ.
Невже тепер така у місті мода?..
Щасливий, кажеш?.. По...ми...раю я...
Мій заповіт жорсткий – та остаточний.
Навіщо птахові... така сім’я?..
Покинь жону, коли склеплю я очі.
Ти ж, Тьома... красень... Ти ж не грак – орел...
Вертихвістці... під стать Климко Ярига...
Ти в двадцять літ… потрапив у сільце…
Розправ... нарешті... молодечі крила…

2

Вмовкали дзвони…
                           В комині гуло…
Пливла Софрониха в морозяний передсвіт…
І озиралось , меркнучи, єство
На сад безлистий і бугристе плесо…