Я знеструмлена, гола, і майже свята.
І сьогодні мій світ осоружний.
Бо слова і паролі із твого листа
Нагадали, як ти був байдужим.

Показним, бо для всіх. А зі мною, як Бог.
Як зі світла, з мережива ранку.
Як втрачала тебе кожний зойк, кожний крок,
Коли йшла цілу вічність до ганку.

Коли ти був за спиною. Як я могла
Проростати в тобі, мов насіння?
Зачепатись руками? Летіти до дна,
Передбачити твердість каміння?

А все просто, як сон. І наснився і є.
Ще незнаний, та невідворотний.
Все нарешті. Моє? Все нарешті моє...
Я прощаю всі ранки суботні

І у чому причина, і де тут вина –
Я не хочу вже знати, не мушу...
Я цілую твої найсвятіші уста,
І твою найгріховнішу душу...