Я втрачала потроху вечір
Мої кроки асфальт обпік.
Захід сонця упав за межі,
Ставши кольору моїх щік.

Ми зрослися плавцями миттю,
Ніби риб нас відносив час.
Якщо треба, то буду жити
На хвилину я лише раз.

І ковтатиму тихо кисень
Десь на березі твоїх рук...
Чи судилось мені цей місяць
Пережити без жодних мук?

Так, у цей полум'яний серпень
Невагомо так треба жить.
В тебе вежі, у мене серце.
Спільна лиш божевільна мить...

І коли зачиняють браму,
Я чужішою не стаю.
Але потяг прямує в далі...
Відстаю, відстаю, стою...