Я помню: вечер, ветер и печаль
пронзительного тела молодого,
вошедшего, швырнувшего халат
на спинку кресла и так тонко, тонко,
тонко пошедшего по смертной линзе -
что даже стон взлетел под потолок.
Большое синее окно. Небрежно
сдвинутые шторы. И почерневший
шаткий стол. И тонкого стекла стакан
дрожащий так же тонко – дзыыынь…
Пора -
приблизиться – нырнуть в тугое пламя,
привязанное к кончику свечи.
Чаруй меня, чаруй меня колдунья
тех дальних берегов, куда плыву я,
плыву - и никогда не доплываю,
сносимый времени крутой волной.
Лишь вечер тот, и ветер, и печаль,
и ты – комочком крика молодого,
идёте вслед за северным рассветом
и навсегда уносите покой.


*** В. Стус

Той спогад: вечір, вітер і печаль
пронизливого тіла молодого
що в двері уступилося, халат
пожбурило на спинку крісла — й тонко
пішло, пішло, пішло по смертній лінзі
аж понад стелю жальний зойк завис.
Вікно — велике й синє. Жовті штори
приспущено недбало. Чорний стіл
іскулився. Тремтить на ньому шклянка
тонкого шкла — дзень-дзень, дзень-дзень.
Пора —
наблизитись — в тугий вогонь пірнути,
так зґрабно скутий білим свічником
Чаруй мене, чаруй мене, чарунко
далеких берегів, куди я плавом
пливу, пливу, пливу — й не допливаю,
бо зносить часу хвиля навісна.
Лиш вечір той, і вітер, і печаль,
і ти — як грудка крику молодого,
світаєте під сонцем опівничним
і виспокоїтись не даєте.