Вже й листки, як пташки, –
Відлетіли:
Хто в небо, хто в трави.
Буйством голих дерев
Не здивуєш ні звіра, ні нас.
Перекотиполе цвіте на морозі.
Таке його право.
А мене вже хвилюють хіба що
Кохання й війна.

Запах квітів осінніх
І вільне падіння в безодню.
І росинки на бабинім літі...
Кровинка в сльозі.
Те з учора і завтра,
Що взяв на сьогодні.
І загублена юність
У юній тайзі,

Смерть ранима моя,
Що не хоче мене ображати...
Як лікарство, недобра,
Солодка, як гріх, далина.
Ті, хто вміє стріляти
І вміє прощати,
І хто вміє гуляти по струнах
Як дим із вина.

Божевільні вожді,
Богомільні баби і бандити,
Той, хто любить життя,
Хто не любить,
Хто клоун, хто князь.
І заласкані долею,
Й долею биті,
Хто м’який, наче хліб,
І твердий – мов стерня.

У ліловім тумані
Козацького п’янства
Нам добре.
Нас реальність гнітить:
Ці банальні падіння і злет...
Як листки і пташки восени –
Ми за обри... за обрій...
Потойбіччя манливе, але...