Мои вы мотыльки, уж скоро в осень бросит,
Картофельных костров всё дым запеленал.
Наверно, дед Васыль отавы не докосит,
Пчелу уж не качнёт подсолнух у окна.

Чернеет крапива и мальвы почернели,
И хрипом воронья наполнены леса,
И тропка не ведёт к небесной колыбели,
И больше не слышны оттуда голоса.

Не пусто, не один, не звёзды над водою,
А просто ждёт кого-то убогая еда,
Он делит хлеб святой с травою-лебедою,
И делится с ним хлебом святая лебеда.

От злости нашей - ложь, от голода - порода,
От вольности глупы и рады больше всех.
Мои вы мотыльки, то кара не от Бога,
Кручина то не вдовья, и кара не за грех.


*** Павло ГІРНИК

Метелики мої, занеслося на осінь,
І картопляний дим над річкою сіда,
І, мабуть, дід Василь отави не докосить,
І сонях при вікні бджоли не догойда.

Чорніє кропива, і мальви почорніли,
Охрипле вороння обтрушує ліси,
І стежка не веде у сиві небосхили,
З яких тобі колись почулись голоси.

Не порожньо, не сам, не зорі над водою,
А просто хтось, як ти, вечеряти сіда,
І ділить хліб святий навпіл із лободою,
І ділиться з ним хлібом пречиста лобода.

Ошукані, бо злі, шляхетні, бо голодні,
Дурні, бо незалежні, блаженніші за всіх,
Метелики мої, то кара не Господня,
І туга не вдовина, і кара не за гріх.