Поржавілі шаблі шварґотіли в музеї про волю.
Поряд куля-бабуся – голодна-холодна під склом.
Як діди, в саркофазі, лежать он дуельні пістолі.
А в кутку, по-сирітськи, безсмертної лірики том.

Манекени і кості, костюми і плаття шовкові...
Динозавровий череп... вози і жіночі духи...
Об тіла ворогів стерта, гнута, як доля, підкова,
І маленькі хрести, що єднають низи і верхи.

В різних залах музею тачанки, тачкИ, кулемети...
Стріли, списи, нагайки, заснулі у мушлях вітри.
Крізь тумани віків чути буйне дитинство планети,
Наче дерева серце за ветхим шматочком кори.

Онде Моцарта ноти, пожовклий рукопис Шекспіра...
Он Єсєніна кров’ю написаний вірш про усе.
Хочеш – серцем проймаєш історію, хочеш – на віру.
Хочеш – маєш у цьому, а хочеш не маєш сенс...