И лететь будет ворон - кружить, без единого вскрика. И огонь полыхнёт - словеса выжигая с листа. И заполнятся реки волнами песчаного скрипа. И уснёт в родниках вековечной воды суета. Вот и ты озираешься - вкруг только чадные свечи, Небо прянуло прочь с твоего ледяного плеча. Уповай не на Бога, очнись и прозрей человече, У тебя остаются лишь ветер, сова и свеча. И восстанешь с колен, позовёшь наугад среди ночи, И падёшь головой на каменья небесных тенёт. И кого ты ни встреть - отвернут от тебя свои очи. И кому ни молись - слово тотчас тебя проклянёт. Так неужто листаешь ты желтые эти страницы, Лишь бы только увидеть - средь месива крови и лжи - Как народ, будто камень, растёт на разрытой гробнице, И пытается голос подать в её мёртвой тиши?.. * * * Павло ГІРНИК І летітиме ворон — повільно, без жодного крику. І устане вогонь — і його не зупинять слова. І хитнеться летючий пісок, засуваючи ріки. І в джерелах навіки спочине вода вікова. Ось і ти озираєшся — дим затягає обличчя І сахається небо твого крижаного плеча. Не ховайся за Бога, отямся, сліпий чоловіче, Коло тебе лишилися вітер, сова і свіча. І зведешся з колін, і гукнеш навмання серед ночі, І впадеш головою у небо своє кам’яне. І кого не зустрінеш — усі відвертатимуть очі. І кому не помолишся — слово тебе проклене. То невже ти гортаєш оці сторінки поруділі, Аби тільки побачити — серед олжі і крові — Як народ, наче камінь, росте на розритій могилі І вертається голос у груди його неживі?.. |