| Так, дорога, був я вчора планетою...  І зрозумів, що померти – лишитись
 ніби невинності.
 Тої тремтячої, смішної.
 Нетрями, зброєю тіла, дороги –
 це так як наблизитись.
 
 Так, дорога, а народжувавсь я спозаранку
 Того, що рухає сонце завжди з різних місць
 і дерев зранку вражених,
 А самому -  ні, нічого не сниться,
 Ангели - й ті, просто наші таксисти,
 що зі зміїних доріг й пішоходів заражених…
 
 Так, моя люба, і вії твої не згадаю…
 Вчора я пив, пив я знову із пляшок натужних струни,
 пив за усіх твоїх бувших та ще і за справжніх, за дійсних
 чоловіків, що були тобі хмарками й пледом повітря весни,
 І за жінок за своїх, що були і за тих, що я маю,
 скільки ж то їх перем’яло ж бо тіло моє –
 сотні і сотнями їх непотрібних супротив одної.
 Ставка жетонами тіла ось так викладається жваво,
 смішно на мапі вітчизни - тієї, отам, знову де є і щурі, й таргани, таргани
 
 Так, моя мила, я скучив так сильно,
 Як ніби від жару став я твоїми очатами,
 і як на грані гранчат оченят цих проникливих, пильних
 кольору, що вже тепер …
 А було лише слово спочатку,
 Може і ласки, а може чиєїсь і лайки.
 
 І я завмер, лише вчора мене по вісям заштормило - знову
 Відкинув я і телефон, й гаманець … на морозі,
 Щоб залишитися чистим іще перед Богом
 Сяючих манко доріг – ми ж з дощем проходили ж бо босі.
 
 Вранішнє чесно, мов серп – ріже дзвінко лункою рутиною,
 І лісові там ховаються-тішаться різнії плани,
 А приютили мене у сім’ї - ніби просто велике сузір’я
 спав я у ліжку маленькому, в ліжку з дитиною,
 дихав він тихо, як випірнутий чоловічою суттю
 із глибини жінки жінки багряної рани ...
 
 Арсеній Гончуков
 
 |