Де дім стояв –
                          криваво-чорна вирва…
Тут брязкотельця вже не дзеленчать.
Осколки шиб впинаються у жили.
Вцілілі збилися в юрму, ячать.
Багдадець стогне:”Знищено храмини,
Сплюндроване умить моє житло,
Навіки втратив я дружину й сина!.."
Спітнілий і брудний, мов рудокоп.
Це ж не актор. Його не гримували.
У взорі – непідроблена шальга.
„Свавілля… Тут немає ратних правил!” –
У мікрофон бідаха той вола…

Для світу - фрашка... Певно, вже до скону,
Утративши сім"ю, надію, глузд,
Він краятиме спокій перехожих:
„ Кому так забажалося...? Кому?!-
Аби дерева розчахнулись навпіл,
Розчавив дім кохану і дитя…”

Знедолений ридає у Багдаді,
А – в унісон йому – тут плачу я…
Оплакуюю жінок смагляволицих,
Ростки айви, невинних немовлят…

Я не тамую сльози: ляпавиця.
Дзвенить у серці туга - мов алярм...