[п’ять-кадр]

Не я так хтось мене нанизує на спиці,
і в'яже шалик чи скоріше мертвий вузол.
і світом, гратами почерканим, в вікні
червона тиша розсипається, що ртуть,
червоне очі не витримують, печуть.
(і руки долу, наче докір...)
сонце в лузу зіниць втрапля;
і тільки синє небо сниться
мені.

[шість-кадр]

і кожен день всього лише пілотна серія
вдягаю сукню потім кеди йду у мерію
така з тротилом у зеленому пакеті
пакет лишаю у якомусь кабінеті
мене звичайно помічають б'ють ногами
(бітженерейшн тайлєр дьордон так я з вами!)…

[сім-кадр]

а там зневірююсь зрізаю довгі дреди
усі пацифіки беру знімаю кеди
і йду у найманці уся така без б
спочатку бах собі пускаю в скроню кулю
дивлюсь як кров'ю захлинається людина
в мені а потім тільки тінь нервово курить
під ноги спльовує ненавидить себе
шепоче щось сама собі про суки війни ці
і цілить всіх хто їй нагадує покійницю
(бе-беееееех!)

[вісім-кадр]

і кожен день всього лише пілотна серія

не я, так хтось, мене нанизує на спиці;
і руки долу, наче докір... я байдужою
до всього більше вже ніколи не видужую.
і лікар в білому просвічує зіниці,
шукає відповіді в стовпчикові ртутному,
шукає відповіді під моєю сукнею
(так ось навіщо я тоді вдягала сукню!),
мене питає: що ти скажеш, що ти можеш?
(кажу: ну лікарю... він: можна просто боже)
…
а я
я кулька
на тоненькій білій нитці
собі гойдаюсь в сантиметрі над землею
така гумóва
піді мною бите скло
і все що до – того нічого не було
і все що бите – то колись напевно склею
а ще
болить
бо часом небо небо сниться
я боса йду собі по зрошеній траві

і синє небо небо синє у крові…

(перебиває: божевільна божеві…!
і замальовує бере червоне небо
і зве синдром своїм своїм коротким іменем
і вже планує публікацію чи дві
про вплив оточення симптоми і критерії
про сублімації
про комплекс каяття
а я повторюю у двері ледь прочинені):

і синє небо небо синє у крові
………моїй розчинене
……………………………розчинене
…………………………………………розчинене
і кожен день всього лише пілотна серія
життя

[стоп]