Над дальним берегом взметнулись сосны. Взметнулись тени. И взметнулся крик. Красноречивый пламени язык Трепещет полотном многополосным, от желтого до белого и до голубо-синего. Стоят укором и остужают сердце черным взором столбы теней. Таких неясных, но... - вот твой Порыв. Отчаянье. Слеза. Вот Меч. Неверие. А это - Рвенье. А тут, Проклятья медленное тленье, чтоб завтра помутить твои глаза. Стоят - Предупреждением. Стоят - почетным караулом вкруг гробницы. И их не обойти, а лишь - смириться, наказы слушая, как - будь ты клят... Я приближаюсь. Я плыву. Я, слушаю вас, древние. И расскажите мне - напрасно ли мой выплеснулся гнев? Напрасно ли стыжу себя и мучаю? Скажите мне - послушаю, воздам. Послледний раз поверю я советам. Любым - правдивым, ложным ли ответам. Да, тяжко мне. Но, не легко и вам. *** В. Стус На дальнім березі — високі тіні. Високі сосни. І високий крик. І полум'я промовистий язик тріпоче полотном, палахкотіє від жовтого до ярого і до блакитно-синього. Стоять старцями і остигають чорними серцями високі тіні. Дивно-невідомі. Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза. Ось Меч. А це — Зневіра. Це — Завзяття. А це твоє прочорнене Прокляття. Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти — завтра. Стоять Пересторогою. Стоять близ домовини — мов почесна варта. Їх не минуть. Тож — не втікай, не варто. Ще — кілька слів напутніх, як проклять. Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати вас буду, предки. Говоріть мені, чи задаремно розколовся гнівом, чи задаремно забаглося вщухнути. Кажіть мені. Я слухаю. Я весь востаннє виважусь на спізнених порадах, на нових кривдах і на ваших правдах. Мені — нелегко. Таж і вам — невесело. |