Я, обречённый жить в утратах, в окно гляжу во все глаза: там на распятьях - на оградах - вороны воют в небеса. Те крики уличные враньи я в сердце чувствую своём... Моей в них жизни умиранье - терзанье злобным вороньём. Упала буря из-за леса на город пылью и песком и чёрных птиц погром-завеса смела безжалостным рывком, а мне швырнула в буйном шквале ничтожный стебель сорняка: чтоб с ним взлетела по спирали глухая дума бедняка! Меня оставила ты, дума, лежать подкидышем в пыли, в восторгах праздничного шума рыдать, покамест кобели хромые плоти не учуют, стащив в оврага черноту - где сёстры сирые ночуют, продав младую красоту - и там, средь мусора и гнили, оставят кости мои тлеть... И на отвратной той могиле вовек ракитам не шуметь. Я, обречённый жить в утратах, приник в отчаянье к окну: там на распятьях - на оградах - песок развесил пелену. *** Тодось Осьмачка MAY SOUL IS DARK Я знов самотній і проклятий, - схилився тяжко до вікна: на мурах, ніби на розп'яттях, ворони виють в небеса. Їх чую крики ізнадвору У серці зрадженім своїм... Куди, куди втечу від горя, від тих зловічних голосів?.. Упала буря із-за бору на місто пилом і піском, змела на вітер птицю чорну, неначе пір'я під погром, та й кинула мені зокола малу стеблину пирію, щоб завихрити з нею вгору і думу змучену мою! Мене ти, думо, залишила, як невтишиме в сповитку, перед парадними дверима ридать без відгласу на брук, аж доки пси криві почують і не потягнуть у рови, де мої сестри з сіл ночують, що ласку, юність продали, - і у помиях там і смітті покинуть кості мої тліть... Ніколи верби верховіттям з полів не прийдуть їм шуміть. Я знов самотній і проклятий - схилився тяжко до вікна: на мурах, ніби на розп'яттях, з пилами буря умира. |