Знов, як завжди, сумую –
І знов за тобою.
Знов втомилась чекати
Бодай тіні своїх дежавю.
…Ти не бачиш –
Ні неба з журбою,
Ані стертих обіймів,
Ні забутого вкотре «люблю»...

Я не плачу, вже звикла –
Розучилась робити щось інше,
Розучилась літати
І радіти своїм почуттям.
Знову золото слів
Заблукає у римах для віршів
І не втримає літер
У байдужому тексті життя.

Ти щезаєш уранці,
І нема тебе пізньої ночі,
Не приходиш удень,
І – агов! – кличу кожну зорю.
Лиш луна озивається –
Ти ж промовляти не хочеш,
Знов мовчиш – лиш на згадку
Тримаєш надію мою.

Відпусти мене – байдуже,
Потім спека настане чи холод
Прожени – бо не маю
Ні обличчя твого, ні обіймів у снах…
Знову мучиш,
Являючись гірко і солодко
І я знову закохана –
Це і є, мабуть, радість життя…