Що вас терзає, недруги мої ?
Я – осторонь, не затіняю сонця.
Та захлинається юрма... Наперегони
Біжить – злостива, чорна – навздогін....
Таким, як ви, супокою нема:
Стерв’ятники - у пошуках поживи.
Підживлює запроданство та лживість,
А зігріває ватра обмовлянь.
Не затихає гнів і ворожда...
На людях – правдолюбство та вітійство.
Усі – стражденні, мудрі, моралісти,
Чиї діяння й думи фарбить ад.
Збіговисько... Жорстокі, наче тать.
Ні совісті, ні страху - перед Богом.
А я ж для ваших ран - свою сорочку...
Довірлива, немов горобеня.
І все ж мені вас безкінечно жаль.
Пульсують краплі сутності людської ,
Та ницість лихоманить і судомить.
Лавиною – прозріння і печаль...
Чи вистою, чи згину – на краю -
Я вашій вінценосній чорній зграї
Всі катуші розкуто пробачаю.
Молюся. Співчуваю... І творю.
--------------------------------------------------------------
И что вас гложет, недруги мои, -
Я никому не заслоняю солнца -
И всё же вам не дышится, не ймётся -
Усердствуете, злобу затаив.
Таким, как вы, покоя нет нигде:
Стервятникам всегда нужна пожива -
Питают вас предательство и лживость
И греет соучастье в клевете
Не ведает предела раж вражды,
Хоть напоказ вы - праведно- речисты,
Страдальцы по судьбе и гуманисты,
Чьи мысли и деянья - нечисты.
Иной из вас безжалостней, чем тать:
Пред совестью и Богом нету страха,
А я за вас последнюю рубаху
Была готова некогда отдать.
Мне и сейчас вас бесконечно жаль -
Той вашей, лучшей, сути человечьей,
Но низость, что равна самоувечью,
Умножит воздаяния печаль!
... И выстою ли, сгину ль -
на
краю -
Я венценосной вашей чёрной стае
Все беззаконья ваши оставляю, -
Молюсь и сострадаю...
И пою.
Тетяна Селіванчик |
