Полинові вітри над прадавньою Руссю літають,
Полинові вітри – не Стрибожії внуки, о ні!
Пахне, пахне полин, як трава забуття неживая,
Терпко пахне полин, одурманює душу мені.
Живо-срібло тече по сухих і забутих річищах,
Це не Псьол і не Ворскла, не Дніпр, не Дінець і не Дон.
Це гадюки по древу життя заповзають все вище…
Хочу крикнуть, та душу важкий оповив мені сон.
Чорний сніг замітає мовчазнії скіфські кургани,
Чорна тиша застигла в безмежних безлюдних степах,
Чорне сонце не встане, не встане, не встане –
Сонце згасло, і душу німотний окутує жах.