ИЗ ЛИНЫ КОСТЕНКО

А жизнь идет - и всё без корректур,
и время сумасшедшим мчит галопом.
Давно уж нет маркизы Помпадур,
и мы живем уже после потопа.

Кто после нас на свете станет жить?
Кто следующий вставит ногу в стремя?
Неутомимо, вечно - только Время.
Мы ж временны - нам следует спешить.

Изобрести, создать, оставить след.
А мы, коль суждено, пройдем, как тени.
Лишь только бы всегда небесный свет
родную Землю освещал в цветенье.

Чтобы леса не вымерли, как тур,
чтоб слов руду не вычерпали люди.
Ведь жизнь идет - и всё без корректур.
И как напишешь - так уже и будет.

Не бойся, что слаба твоя строка,
не бойся исцеляющих прозрений,
не бойся правды, хоть она горька,
ночных не бойся мыслей и сомнений.

Ты бойся только душу человечью
вдруг обмануть - ведь то уже навечно.

                                       2007 год
                                       Севастополь


         ЛІНА КОСТЕНКО

Життя іде і все без коректур,
і час летить, не стишує голопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, - час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, - пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
цоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навіки.
                                            1998 рік