Вмовкайте, зрадці, ви доволі Слебезували про славутність. Розчарування плине в досвід... Тепер лише Господь розсудить. Прозріння звільна гоїть душу. Наївність вичахла. Як зимно... Довіри храм – у твань із суші... А серце – мов земля без ливня. І не забуть, як не старайся: Сама ж відкрила двері дому Чорнявці хитрій, віроломній – І надкусила плід нерайський. І скам’яніла... І воскресла. Ще на губах - ядушний присмак. І що ти вдієш – ти, що чесна, Як фарисей одвічно хитрий? Відразний лик під машкарою, Слівця догідливі, лукаві. Жадає лаврів і хоромів Гординя пінна – у фіалі... Невже ця фабула одвічна І Всесвіт підлості не знищить?! Вовчиці ситі. Тихо, вівці! Тепер у судді йдуть вовчиці. Мені ж – безвихідь недовіри. Як бути іншою – не знаю. І хто там стукає у вікна, З порогу шепче: „Вір - востаннє"? Щасливий той, хто обережний? Але ж минулого не зрушу. Прости, Всевишній, мої ремства. Не дай лихому ввірить душу. 01.07.2009 ----------------------------------------------------------------- Пославословили - и хватит, Отлицемерили - и будет: В науку горькую - утраты, А дальше пусть Господь рассудит. Прозренье отрезвляет душу И охлаждает пыл наивный: Доверья храм полуразрушен, А сердце, что земля без ливня, И не забыть, как ни старайся - Сама открыла двери дома Чернавке хитрой, вероломной, Вкусила яблочек нерайских - Вкусила, замерла, воскресла. Доныне слышу послевкусье... И что теперь поделать, если Все лицедеи так искусны?! : Страшны их лица за обличьем И за самоуничиженьем - Лишь жажда жалкая величья, Гордыни злобной упоенье. Неужто же сюжет извечен, И мир коварства не избудет? Волчицам хватит шкур овечьих, Они же будут рваться в судьи. Мне ж ошибаться, задыхаясь, - Быть не собою не сумею - И кто там, на порог ступая, Твердит: "Не верить мне не смеешь"? ... Блажен ли тот, кто осторожен? Но коль былого не исправить, Прости мне сетованье, Боже, И от лукавого избави. Тетяна Селіванчик 2009
|