Розверзлася прірва, зазяяла тьма.
Сьогодні ще є ти, а завтра – нема.
Ридає диявол, регочеться Бог.
Одна соломинка врятує обох?..
Я губи коханій свої протягну:
“Хапайся! Ти тонеш! Я також тону!..”
Чекаючи болю від мене й брехні,
Кричить вона: “Так!”, але думає: “Ні!”
…І хочеться щастя, й  тремтить твоя плоть,
Та розум накинув на серце оброть!
Все глибше у прірву, згущається тьма.
Хто зрадив – до того довір’я нема!
Сумує Господь, сіє сміх сатана.
Каміння страшне проступає із дна.
Це б зараз, любов’ю наповнившись вщерть,
Злетіти увись понад прірву і смерть!
Та душу тривожну затисши в кулак,
Ти думаєш: “Ні”, вголос кажучи: “Так”.
…І б’є по мені, по тобі уже дзвін,
І скрушно Творець нам рече навздогін:
“Чи квітка лукава й підступна була,
Що втратила голову, впившись, бджола?
Чи вітер-пустун має наміри злі –
Поніс насінинку легку на крилі?..
В коханні все навпіл: давай і бери –
Нехитрі, та щирі у мене дари”.
“Ділитися навпіл? Тут треба ума! –
Ревнув сатана, і здригнулась пітьма. –
Послухайте мудре речення моє:
Якщо хтось бере, то хай не віддає!
Якщо ти знайшов, то хтось мав загубить.
Якщо ти не б’єш, то тебе будуть бить…
Я щедрий. Тож смерть вам дарую. Візьміть!
Її непотрібно навзаєм ділить.
У просторі й часі немає їй меж.
Любов’ю, людино, її не бентеж!
Сахається тьма споконвіку ж осонь.
Хай вичахне в серці пошвидше вогонь!
Виходьте з любові до вічності брам.
Смерть кожен свою зустріча сам на сам”.
…І голос затих. Зяє темінь густа.
Дві зірки устами шукають уста.
Ще є трохи часу. Ще світ не померк.
Злетять у любов чи опустяться в смерк?