Чекаєш за дверима. Вирішить не в змозі -
Зайти до мене, як колись, чи ні?
Я чую – тихо дзенькнуло наруччя,
Майнуло сарі барви вохряної.
Його гойдає вітерець
У отворі дверей...

Тебе не бачу,
То руки західного сонця
Украли тінь твою, її поклали
На дошки долу.

Я під каймою сарі бачу нерішучість
                        смагляво-золотистих ніг,
Котрі вагаються – переступати? –
Через поріг.
Тебе не підізву.
Моя душа розпалась на частини,
Як в глибині безмісячній – туман,
Як хмара,
Що розтанула у небі
Після дощу.

Моя любов –
Вона як горб у полі,
Що опада, сповза... Орач
Давно його закинув і пішов,
А вічно байдужа природа
Його до власності своєї приєднала
І насип той – для себе непомітно –
Зелом укривсь,
Древ паростю обріс
І з лісом ближнім сплівсь зеленим віттям.

Моя любов – вона так нині схожа
На вранішню безкровну зірку,
Що розчиняє в пишноті світанку
Згасаючу ясу.

Нема в мого єства сьогодні меж.
Можливо, ти не в силі це збагнути.
Всі віхи знято.
Стерто всі нарубки.
Зібрати душу, повернути цілість?
Ти в світі таких пут не віднайдеш.



Автор першотвору – Рабіндранат Тагор