По ясного неба лазурным просторам день жаркий пустил облаков лоскуты и их отражения стали декором баварских озёр, словно лилий листы. И не шелохнувшись, стоят церемонно янтарные сосны сверкая смолой, в безмолвии дня, что вобрал в своё лоно, плывущий из Альп, вековечный покой. Лишь звон иногда пронесётся над лесом, как будто по струнам ударил смычок: когда переломится собственным весом и, падая, ветку зацепит сучок. Там птиц приумолкло задорное пенье, затихло живое в покойном плену, и даже в лугах бережет воскресенье звенящую, как тетива, тишину. Одни петухи рвут молчанье на части в ближайшем от леса баварском селе: они так, бывало, пророчили счастье на, ныне далёкой, черкасской земле. Ах, что значит крик их, теперь, на чужбине? Наверно, другую несут они весть, ведь нет у меня даже комнаты ныне, чтоб без посторонних стихи мог прочесть. Не тем тут звучит упоением лира, и даже душа у молитвы не та, но те же, на фоне бескрайности мира, моё одиночество и - немота... *** Тодось Осьмачка НЕЗМІННІСТЬ Прозорого сонця висока погода сьогодні пустила над світом плисти тонесенькі хмари, відбивши їх в водах баварських озер, мов з латаття листи. Налиті живицею сосни рожеві малої гіллячки не рушать ніде, бо тиша у лоно щасливому дневі від Альпів далеких незримо іде. І кожного дерева стовбур порою дзвенить, мов струна, що зачула смичок, коли відривається тільки вагою і падає вниз крізь гілляки сучок. І жодного птаха з прив'ялого зілля не чути чогось в нерухомім бору, і навіть на луках тримає неділя урочисту тишу, мов гори, стару. І тільки з-за лісу із палої брості кричать у баварів уперто півні, які віщували і щастя і гості в далекій черкаській моїй стороні. А що вони значать тепер у блуканні? Вже певно не те, що співанням раніш, коли і кімнати не маю я нині без свідків чужих прочитати хоч вірш. Не те тут говорить і сміх для привіту, й душа у молитви вже, певно, не та, і тільки на тлі безконечного світу та сама й незмінна моя самота... |