Есть лимон, сигарета
и, ярче рубина вино,
Старый друг, как и ты
не умеющий "просто-трепаться",
Есть иные миры, куда можно
смотреть как в окно,
Сколько хочешь смотреть
и оплата не будет взыматься.
Засыпай - будет легче тебе
и твоим часовым,
Пожалей, им же сложно -
и быть, и отсутствовать разом,
И встречать тебя словом твоим
вполовину-живым,
Если нужно - забыть и молчать,
не моргнув даже глазом.
А идти тебе, вовсе не зная,
что есть только ты,
Побратимов литые кресты,
да и твой - не пылинка,
Что слепые кроты
прорывают под ними ходы,
И увиты кресты
черно-красною лентой барвинка.
Но ещё есть лимон,
тот, что так и лежит на столе,
Его лучше не трогать, а взглядом
ласкать еле-еле,
И тогда улыбнуться -
не сам ты на этой земле,
Не тебе одному это счастье
дано в колыбели.
Может снова напишешь,
вглядевшись в глазища совы,
Как не будет, как будет -
а будет спокойно и строго.
...Засыпай, ведь твои часовые
устало-мертвы,
И окно не закрыли,
а там ожидает дорога.
Всё равно же, когда-то летать -
потому, всё равно,
Вспомнят ли о тебе, помянут
или просто осудят,
Ведь ты сам приоткрыл
растреклятое это окно,
Обещал там на людях и плакал
над бренностью судеб.
Потому, что ты сам в этом мире
ничтожный никто,
Для которого в сердце есть только
своя Украина -
Нас и триста бывало когда-то,
бывало и сто,
Ну а чаще нас было один
и сплошная руина.
Но ведь есть, всё как есть,
и всё так-же
мы зла не таим.
Всем достаточно будет.
И мне, и тебе.
И двоим.
Засыпай, всё известно.
Написано много страниц,
Там где смотрят слова с черепов,
а всем кажется - с лиц.
*** Павло ГІРНИК
Є цитрина, цигарка
і навіть прозоре вино,
Давній друг, що не вміє
так само, як ти, галасати,
Є зворотні світи, до яких
заглядав у вікно,
Подивитися можна, за це
ще не будуть питати.
Засинай — буде легше тобі
і твоїм вартовим,
Пожалій, бо їм складно —
ні бути, ані проминути,
А вітати тебе твоїм словом
напівнеживим,
Яким є, що мовчати, і є, що
назавжди забути.
Тобі йти і не знати,
що маєш ти тільки себе,
І важенні хрести побратимів,
й свої нездвигомі,
Де розумний пацюк собі
тепле гніздо прошкребе,
На яких оселились барвінки
червоні і чорні.
Але ж є ще цитрина,
яка так і є на столі,
Яку вже не торкатись — повільно
провести очима,
А тоді посміхнутися — ти не самий
на землі,
Не одному тобі таке щастя
з колиски причинне.
Ніби знову напишеш, вдивляючись
в очі сові,
Як не буде, як буде,
а буде спокійно і строго.
…Засинай, бо нарешті стомились
твої вартові,
І вікно прочинили, а там
зачекалась дорога.
Все одно там літати колись,
і тому все одно,
Чи згадають тебе, чи таки
пом’януть і осудять,
Бо ти сам прочиняв це прокляте
високе вікно,
І колись обіцяв, і колись там
заплакав на людях.
Бо на білому світі
ти сам, як маленьке ніхто,
Для якого у серці є тільки своя
Україна —
Нас і триста було
наче скло, нас бувало і сто,
Найчастіше було нас один
і суцільна руїна.
Але ж є, але ж має,
але ж не війна чи погром.
Всім усього нам стане.
Тобі і мені. І обом.
Засинай, бо відомо. Написано.
Кинуто в ніч,
Де слова з черепів собі
дивляться, наче з облич. |
