Коли в нестерп органіки виття, на сурмах двигунів заграй ноктюрна в руїнах кристалічного життя на шестикутних полюсах Сатурна, загвинчених по саме небуття туди, де навіть електрони вільні робити з атомів передчуття думок, по-магматичному повільних, але таких, що пам‘яті меандри ворушать, в небо розпочавши мандри, і проектант сатурнових кілець вдягає кришталевого скафандра. Задзеленчить спіраль невороття в прозорому до музики безсонні, все там розпочинаючи з нуля, де висять небеса за ліком сьомі, і де, втрачаючи уламкам лік, колишній світ лягає на поля, а хмари видихають тихо сніг, щоб кристалізувалася Земля, відроджуючи суть усіх планет. І вірячи, що ранок оживе, ядро найкрижанішої з планет, неначе айсберг, по Дніпру пливе. Органіка ж, у валяне взуття убравшися, щовечора й щомиті зсува кристали, ці чернетки квітів, в неоковирні білі кучугури та й, вихиливши склянку палітури, тужливо підвиває: „Ой, моро-о-оз!..” Але всередині її натури багатокутників зростає стос, вкарбований в молекулярну вроду. І ось дитина – добрий жарт природи – до темного вікна зробивши крок, в ніч дивиться крізь паморозь зірок. А десь в кав‘ярні, вже не за готівку, зненацька опуска сумний гарсон сатурнових кілець стару платівку на антикварний грамофон.
|