[1]

Обійми мене міцно, здається, я йду по швах.
за хвилину із мене вирветься синє море,
за хвилину розірве груди (чи зійде дах);
обійми мене, захвилина – це зовсім скоро…

випадає – немов монетка з кишені – день:
лівий бік відливає чорним,
правий – добром…
б'є об землю. а я чекаю: ну як впаде?
довго крутиться. завмирає.
стає ребром.

з вій стікає холодне світло і талий сніг.
задихаюсь я! задихаюсь! занадто просторо...
погляд колами йде, і коло замерзлих ніг
набігає у тінь калюжа нічного простору.

море проситься, хвилі б'ються і сіль пече.
хтось би, певно, заплакав, звівши очі угору,
хтось, напевно, відкрив би вени – нехай тече.
я – лягаю на землю.
я від сьогодні –
море…

[2]

чорні ґави на білому небі – негативи нічних сузір'їв,
незабуті минулі болі – перетерті у гальку гори;
пульс: перкусії вітру, риби і жовті хвилі;
трохи ближче – і сам відчуєш
скоро...

[...]

обійми мою синю воду - хай гойдає. тоді засни.
разом будемо спати довгих
чотири тижні
до весни.