Що ж, випала мить щастя козакові,
Нурт здійняла у серці молодім:
Прийняв твоє освідчення в любові
Прапрадівський найдорожчий дім.

Тебе вітає в полі перепілка
Й кує зозуля роки наперід.
Відчув сьогодні – ти, неначе гілка
На вічнім дереві, що зветься – рід.

Ти з ним цвітеш і буйно проростаєш,
І плодоносиш тут на видноті,
Бо тільки вдома завше відчуваєш
Та часткою безсмертною в житті.
Що, крім добра, ти, друже, заподієш
На славу дорогих тобі імен?
А вийти з дому ти на шлях зумієш,
Колись початий предками здавен.

В осерді збайдужілої Європи,
Вдихаючи п’янке цвітіння лип,
Ти мешкаєш  у їхнім хронотопі
І дбаєш про духовний хронотип.