І Давида полюбила донька Сеула, Мелхола.
Сеул думав: віддам її за нього,
і вона буде йому тенетами.
Із першої книги Царств.
Цареві причинному грає юнак,
І ніч нещадима конає.
Він голосно кличе зірницю, відтак
Примари-жіхіття вбиває.
Вже цар промовляє у келих долонь:
“В тобі пломеніє чудовний вогонь.
Радій – за ці ліки прекрасні
Дарую і доню, і царство.”
Царівна - півпогляду лиш на співця.
Не треба їй пісні, не треба вінця.
В душі її туск і обида,
Та хоче Мелхола - Давида.
Мертвотно-бліда, лиш вуста палахтять,
В зелених очах - вільга скруха,
Леліє сукенка, грайливо дзвенять
Браслети, сповільнені рухи.
Немов таїна, мов праматір Ліліт!
Проказує млосно під шерехи віт:
“З отравою, певно, пила я нектар.
Потьмарився звільна мій дух.
Ганьба, соромота - іду на олтар...
Мандрьоха, розбійник, пастух!
Та жоден вельможа зі свити
Не схожий чомусь на Давида...
І сонця проміння... й зірок безгоміння...
І зимні обійми планиди...".
2010
----------------------------------------------------------------------------------
Анна Ахматова
Мелхола
И возлюби Мелхола, дочь Саулова, Давида,
И рече Саул: дам ему ю, и будет ему в соблазн.
Книга Царств
И отрок играет безумцу царю,
И ночь беспощадную рушит,
И громко победную кличет зарю,
И призраки ужаса душит.
И царь благосклонно ему говорит:
"Огонь в тебе, юноша, дивный горит,
И я за такое лекарство
Отдам тебе дочку и царство".
А царская дочка глядит на певца,
Ей песен не нужно, не нужно венца,
В душе ее скорбь и обида,
Но хочет Мелхола - Давида.
Бледнее, чем мертвая, рот ее сжат,
В зеленых глазах исступленье,
Сияют одежды, и стройно звенят
Запястья при каждом движеньи.
Как тайна, как сон, как праматерь Лилит!
Не волей своею она говорит:
"Наверно, с отравой мне дали питье,
И мой помрачается дух,
Бесстыдство мое - униженье мое,
Бродяга, разбойник, пастух!
Зачем же никто из придворных вельмож,
Увы, на него не похож!..
А солнца лучи... а звезды в ночи...
А эта холодная дрожь..."
1959-1961 |
