Померли сестри,
                         що прийшли у світ
сіамськими.
                    Жили проблемно, мало…
Вони перебороли коклюш, кір
І заздрість до кульгавих і горбатих.
Їх ноги вчились підбирати крок,
Вуста не вміли в унісон сміятись.
Їх голови зрослися – й диво: кров
У двох тілах дівочих сполучалась.

Чий гріх тяжезний породив ”клубок”,
Ніколи нам – стороннім – не почути.
Ніхто з мужчин за сестрами не сох,
Ніхто не прагнув цілувати губи...
Бідаркам юним не зустрівся маг,
Що виправив би помилку Природи.

Лягли на стіл – й маститий ескулап
Їм дарував омріяну свободу.

Ті дві були.
                   Їх поміж нас нема!
Лишилися по них сукенки, персні...

О, це не гонор – шори розірвать…
Ні, це не примха – за свободу вмерти!

Я бачу їх: в плахіттячку менад
Кружляють
                  юнки
                             круг
                                      Кассіопеї…

Ми з мужем схожі на отих близнят:
Вдвох тяжко нам,
                           здолає смерть – окремо.