...Нічого по-справжньому не хотілось
У білому світі, де біль, де біль...
Все далі і далі від духу тіло,
Важке від похмілля з чужих весіль.

Все більше мене потойбіччя манить.
Тут рибні консерви хіба таїна?..
Хоч голос русалки – як плоть туману,
І постріл далекий...
І смак вина...

Зірок повні гнізда і цвіту, цвіту...
Гримить – наче перший оргазм весни!
І знову хочеться жить на світі,
Як ті он сільські пацани:
У травах високих коника пасти –
Й не знати, що він – пегас.
Не знати, що світ – наче вовча пастка,
В якій не один погас.

І ти, сирота, – в ній, і сильні світу...
Хто мудрий, а хто – герой.
Бо пустка для пастки ніколи не світить.
Там час тече – як Дніпро.

Там легко (як сніг чи вогонь) вмирають
Усі, хто... вогонь чи сніг.
Як є батьківщина – не треба раю, –
Сказав поет...
Але жити у ній не зміг.

І я не знаю, чи зможу нині,
Коли продається той, хто хреста несе.

Хочеться віршів, вина і сорочку зі скрині...
Все.