От і знову країною їде мій поїзд
Містами, схожими на європейські.
Бачу я крізь дерев зелену прозорість
Незорану землю під жовтим перснем.

Кривлячись від гіркого чаю і штину,
Що викривають розв’язані черевики,
Світлом від лампи забарвлю бурштином
Стіл, на якому створився думок гармидер.

Випадкові люди поспівчувають,
Що такий-сякий бідолашний геній
Світ ламає крізь призму чаю
Під новим подорожнім натхненням.

Лоскотно пробігатимуть тілом
Млосні спогади про чужі країни,
Де в обличчя тобі посміхнуться мило.
Повз пройшовши, всаджують ніж у спину.

В тих країнах чиста стара Європа
Роздаровує цяцьки-привілеї,
І весь час шукає в чужих окопах
Трупи біглих з концтаборів євреїв.

Підхопивши озеро у нічні долоні
Пролітаю яструбом над полями.
Наче бранця, що втік з євроколонії,
Земляки знайдуть мене вже без тями,

Оп’янілим від смаку ніби-свободи.
Розплачуся любов’ю до псевдо-волі.
Браття з крил познімають важкі колоди,
Вороги насиплють на рани солі.

Кам’янець-Подільський, кінцева – Київ.
Тричі встану прибити зануду-муху.
Я люблю Вітчизну за те, що вижив
Там, де інші здихали в пекельних муках.

Та про мертвих краще ніяк чи добре,
От і маємо, що після всіх лишилось:
Тільки неба блакить, сонце і поле,
Що ніхто не засіює навіть під силос.