Володимир Висоцький
МИ ОБЕРТАЄМО ЗЕМЛЮ
(розділ зі збірки «Нерв» - М., «Лотос», 1992)
З дорожнього щоденника
Всечекання тривало,
а проводи враз промайнули —
Кожен з друзів бажав:
“В добру путь! Хай все буде – гаразд!”
І четвірко країн
враз за обрій шляхи розчахнули,
І чотири кордони
здійняли шлагбауми враз.
Тіні голих беріз
під колеса жертовно лягали,
Заблищало шосе
і багнетом зійшлось вдалині.
Вічний смертник – комар
розбивався попереду шало,
Обертаючи скло
лобове
на картину Далі.
Скільки дивних мазків
на змертвілому цьому покрові,
Скільки сірих мозків,
комариних роздушених плевр!
Вибухнув ось один,
до знемоги напившися крови,
Щоб червоним штрихом
закінчити дорожній шедевр.
І думки, що ледаче
у тім‘я моє стукотіли,
Ринули у пробій –
спробуй кожну візьми та злови!
І постукався час
до машини моєї щосили, —
Я впустив час змарнілий,
замішений кимсь на крові.
І з бинтів чиїсь очі
до мене в авто зазирнули
І спитали: “Куди ти?
На захід?
Вертайся назад!”
Здивуватись не встиг –
кулі зовні метал дряпонули, —
Я почув лиш: “Лягай!
Не спиняй!
Бережися!
Бомблять!”
Отой перший наліт
був не так, щоби надто вже й дуже:
Ось когось поховали,
присипавши ледь однострій,
Вийшли постаті темні —
з узбіч – на шосе, по калюжах,
Як по тому колись,
дивуватись машині моїй.
І вже зникло шосе –
мій єдиний та вірний фарватер,
Лиш – смерек стовбури
без обрублених мінами крон.
Безтілесний потік,
грузько так, обтікав радіатор.
За останню добу
я не зрушився ні на мікрон.
Я заснув за кермом –
бо зівання зсудомило рота, —
Чи за вуха вщипнутися,
а чи торкнутися вій?!
Поряд в кріслі укляк
хтось в лахміттях сержанта піхоти:
“Бач, трофейна мерзота, — сказав він, —
а зручно у ній!..”
Ми поїли з сержантом
домашніх котлет та редиски,
Знову він здивувався:
а звідки таке у війну?!
“Брате, я, — каже він, —
вісім днів, як поснідав у Мінську.
Щиро дякую! Їдь!
Буде час – може й знов загляну...”
Він подибав на схід
із загоном, сумним, як недоля,
Мирний час проточився
ізнов до авто крізь броню,
І дивився на мене
єдиною жінкою поряд,
І казала та жінка:
“Зморився! Давай – я зміню!”
Все у нормі, на місці, —
кордон вже, нас двоє у тиші.
В тридцять років провалля
роз‘єднує різні світи.
От щітки загойдались
і скло стало трохи чистішим, —
Ми побачили знаки,
закликані застерегти.
Крім нечастих вибоїн,
усе не в воєнному стилі, –
Тільки ліс – молодий,
та крізь бруд, що по склу знов поліз,
Два багнети мене
полоснули морозом по шкірі,
Догори гострячиськами –
мирно,
не так, щоб навскіс.
Тут, на трасі прямій,
необстрілене «я»
уявляло,
Що воно десь отут
воювало в близькому гайку, –
Саме тому мені
і шосе це багнетом ставало,
І від свастик ошмаття
метлялось на цьому клинку.
Про мого старшину
Я пам‘ятаю військкомат:
«Ти не годящий у десант, –
Таким, як ти, там невпротик…» І далі – сміх:
Мовляв, що з тебе за солдат?
Бо тебе – тільки в медсанбат!..
А з мене є такий солдат, як і з усіх.
А на війні як на війні,
А я – мов у важкому сні, –
Зрослася з тілом гімнастерка на мені.
Я завжди відставав в строю, –
Та якось в одному бою
Чомусь сподобався я дуже старшині.
…Окопна хихотіть братва:
«Студенте, скільки двічі два?
Гей, молодий, Толстой чи граф, а чи крутій?
А жінка в нього, хто вона?..»
Аж тут встрявав мій старшина:
«Йди-но поспи – ти ж не святий, а вранці – в бій».
І тільки раз, коли я встав
На повний зріст, він проказав:
«Лягай!.. – і далі без відмінків пару слів. –
Дірки для чого в голові!»
І запитав: «А що, в Москві,
Невже насправді хати є в п’ять поверхів?»
Залп шквалом став, – він застогнав –
Осколок в ньому остигав, –
Не дочекавсь моєї відповіді світ.
І ліг він – за п‘ять ступенів,
За п’ять ночей і за п’ять снів –
Лицем на захід і чоботями на схід.
Висота
Вони як в своє вгризлись в гон висоти.
Вогонь мінометний, шквальний...
А ми все лізли юрбою туди,
Як на буфет вокзальний.
І крики “ура” стигли ще на льоту,
Коли ми кулі ковтали.
Усьоме займали ми ту висоту –
Усьоме її залишали.
І знову в атаку не хочеться йти,
Земля – як припечена каша...
Ми візьмемо ввосьме її назавжди –
Своє, тобто, кревне і наше!
Чи можна і боком її обійти, –
Чого ж тут гризлися й бились?!
Та, мабуть, і дійсно – всі долі-путі
На цій от висотці схрестились.
* * *
Мрів захід, мов клинка метал.
Смерть свою здобич рахувала.
Це завтра буде бою жар,
А поки взвод зникав між хмар,
Йдучи до них по перевалу.
В строю не розмовляти!
Нагору крок, а там...
Це наші гори, брате, –
Вони на захист нам!
А схил цей до війни годин
Німецький хлопець брав з тобою.
Його наш рятував загін,
А зараз, може бути, він
Свій автомат здійма до бою.
В строю не розмовляти!
Нагору крок, а там...
Це наші гори, брате, –
Вони на захист нам!
Ти знов не десь, а тут увесь –
Чекаєш грізного сигналу.
І хлопець той, він теж не десь –
Стрільцем в частині “Едельвейс”, –
Їх треба збити з перевалу!
В строю не розмовляти!
Нагору крок, а там...
Це наші гори, брате, –
Вони на захист нам!
Взвод вгору йде, а на кінці
Шляху є той, з ким був ти в парі.
Чекають наступу бійці,
А от альпійські всі стрільці
Сьогодні й дійсно не в ударі...
В строю не розмовляти!
Нагору крок, а там...
Це наші гори, брате, –
Вони на захист нам!
Чорні бушлати
Євпаторійському десанту
За спинами в нас
залишились
падіння
і втрати ,–
Ну хоч невидимий,
ну хоч би
малесенький
зліт!
Так хочеться вірити,
що наші
чорні
бушлати
Мені все ж дозволять
сьогодні
побачити
схід.
Сьогодні при людях
сказали:
“Помріть,
мов герої!”
Гаразд,
ми побачимо ще,
чи таким
буде звіт...
Я тільки подумав,
в диму
від цигарки
чужої:
Хай – хто на що здатний,
я ж маю –
побачити
схід.
До рот особливих –
в саперів
осібна
пошана.
З ножем не стрибайте
на спину
мою
з-за гілок, –
Даремно – хай горло
моє
крає різана
рана,
Сьогодні побачу
я схід
за останній
хоч крок!
Пройшлись по тилах,
ворогів
не торкаючи
сонних, –
Коли я помітив,
лиш ми
прокусили
прохід:
От ще нетямущий,
зелений
та вже чуйний
сонях
Повернув верхівку
тихесенько
дуже
на схід.
За спиною в нас
на пів сьому
залишились
– знаю –
Не лише падіння
та втрати,
а й – зльоти
та схід.
Два голих дроти
зубами
гризу
й зачищаю.
Я сходу не бачив,
та певен:
він лине
у світ!
Вертає додому
на нас рівно
зменшена
рота.
Та є важливіше –
підірваних
брам
краєвид.
І ще я все ж вірю,
що наша
незграбна
робота
Дарує можливість
без мита вам
стрінути
схід!
Розстріл гірського відлуння
У тиші небес, де засніжені скелі-красуні,
красуні,
На схилах своїх нічиїх ще не відали ніг,
Жило-поживало гірське і просвітле,
світле відлуння, –
Воно відкликалось на крик – будь-який людський крик.
Коли самота в горлі встане, мов грудка та клята,
та клята,
І здушений стогін у прірву ледь чутно знесе,
Крик про допомогу відлуння підхопить,
підхопить завзято,
Підсилить – і бережно в руки своїх донесе.
Не люди, мабуть, дурману нахапавшись та зілля,
та зілля,
Щоб чутним не стало гучне тупотіння і храп,
Прийшли обеззвучити й вбити живлюще,
живлюще міжгір‘я, –
Й відлуння скрутили, і в рот йому сунули кляп.
Всю ніч протривала кривава забава у клуні,
у клуні, –
Відлуння топтали – та тихо було між осель.
До дня розстріляли притихле просвітле,
світле відлуння –
І бризнули сльози камінням з поранених скель!
І бризнули сльози камінням з поранених скель.
І бризнули сльози камінням з поранених скель...
Розвідка боєм
Спиною стою я перед строєм, –
Крок зі строю добровільним є!
Треба розвідку провести боєм, –
А для чого – хто там розбере...
Поряд хто? З ким іти?
Є, Борисов... Є, Леонов...
Та і ще отой тип,
З другого що батальйону!
Я повзу, ромашки тілом бгаю, –
Старшина, агов, не відставай!
Бо на фронті два передніх краї:
Наш та їхній от – передній край.
Поряд хто? З ким іти?
Є, Борисов... Є, Леонов...
Ну і ще отой тип,
З другого що батальйону!
Гризли дріт, немовбито з чийсь ласки:
Ніч – пітьма, не бачити й руки.
За п’ятнадцять кроків – їхні каски, –
Щоб так само зберегти мозки.
Поряд хто? З ким іти?
Є, Борисов... Є, Леонов...
Ой!.. І ще отой тип,
З другого що батальйону!
«Надя в шоколаді» скоро буде –
Навісним вогнем подавлять нас, –
Втім, того нам і потрібно, люди –
З богом, для початку вдалий час!
З ким назад мені йти?
Є, Борисов... Де, Леонов?!
Ти живий? Живий тип,
З другого що батальйону!
Кулю я для себе не лишаю.
Розсекречені і дзот, і дот…
Ну, а тип отой, якого я не знаю,
Непогано водить хоровод.
З ким ще раз мені йти?
Де, Борисов? Де, Леонов?..
Втім, живий отой тип,
З другого що батальйону!
…Знов стою спокійно перед строєм –
Цього разу до нього лицем, –
Чимось нагороджений, не скрою,
Названий, здається, молодцем.
З ким ще раз поповзти?
Де, Борисов? Де, Леонов?
І хлопчина затих,
З другого що батальйону…
Він не повернувся з бою
І чому все не так? Адже – все як завжди:
Голубі небеса – над рікою,
Гай той самий і плюскіт той самий води...
Тільки – він не повернувся з бою.
Зараз не зрозуміти, правий хто був з нас
В суперечках палких між собою.
Стало не вистачати його лиш в той час,
Коли він не повернувся з бою.
Недоладно співав, як не треба – мовчав,
Розмовляв не про те він зі мною,
Спати він не давав, зі світанням вставав, –
Ну, а вчора не вернувся з бою.
Те, що порожньо круг, – плюнь та ще й розітри:
Бо ж помітив я – нас було двоє…
І для мене – багаття задули вітри,
Коли він не повернувся з бою.
Нині вирвалась, наче з полону, весна.
Помилково окликнув його я:
«Покурити залиш!» – в вуха – тиша німа…
Вчора він не повернувся з бою.
Наші мертві всіх нас не полишать в біді,
І полеглі – немов чатові є…
Відбивається небо в гаю, як в воді, –
І дерева навкруг голубіють.
Місця нам у землянці було й на землі,
Линув час для обох нас – луною…
Все тепер – одному, – та здається мені –
Що це я не повернувся з бою.
Пісня про зірки
Бій цей забути не зможу віки –
Смерть по нас била влучно, –
Й падали з неба на землю зірки,
Мов дощ безгучний.
Знову он впала – і я загадав:
Вийти живим із бою, –
З зіркою так я життя пов‘язав,
З трохи дурною.
Я на біді вже поставив був хрест:
Лиха, мовляв, лиш на денці, –
Але очманіло упала з небес
Зірка під серце.
«Взяти висотку!» - команда була.
«Битися хоч до скону!»…
Он покотилась ще зірка одна –
Вам на погони.
В небі зірок цих – як риби в воді, –
Вистачить із лихвою.
Як би не до смерті, був би тоді
Теж я – Героєм.
Я б оту Зірку сину віддав:
Згадуй, будь ласка…
Зірка згоряє в пожежах заграв –
Нікуди впасти.
Пісня про шпиталь
Жив і я, і мати, й батя
На Арбаті – тут би так! –
А тепер я в медсанбаті –
Весь на ліжку у бинтах…
Що нам слава, що нам Клава –
Медсестра – і даль в вікні!...
Помер мій сусіда справа,
Той, що зліва, поки ні.
І от якось просто в вухо,
Той що зліва, край вікна,
Мовить раптом: «Хлопче, слухай,
В тебе-то ноги нема».
Як же так? Що це за тема? –
Він, мабуть, пожартував!
«Ми лиш пальці відітнемо» –
Лікар так мені казав.
Та сусіда зліва басом
Все сміявся, жартував,
Навіть якщо марив часом –
Все про ногу щось казав.
Віщував: мовляв, не встану,
Щоб дружину віднайти!..
Ой, товаришу, поглянув
Збоку би на себе ти!
Якби був я не калічний
І зсувався з ліжку вниз –
Я б тому, що зліва кличе,
Просто глотку перегриз!
Все благав сестричку Клаву
Показати, чим я став...
Ожив би сусіда справа, –
Він би правду всю сказав!..
Пісня про новий час
Важко ступінь вночі залунала набатними дзвонами, –
Тобто, скоро і нам – йти до них та й прощатись без слів.
Несходимі стежки вже потоптані конями, конями,
Тими, що невідомо куди мчать своїх сідоків.
Іншим час є для нас і лихим, але щастя шукаємо!
Й навздогін ми за ним летимо, вставши в сідлах сторчма.
Тільки от в цій гонитві ми друзів потроху втрачаємо,
В чвалу і не помітивши – поряд вже друзів нема.
Станемо плутати ми пожежі з вогнями закличними,
Нам зловісним здаватиметься навіть рип чоботів.
Про війну будуть ігри дитячі із назвами звичними
І на наших людей поділятимемо й ворогів.
А як відгуркотить все, як відгаласують всі братчики,
І скакати під нами заморяться тіні коняк,
І як змінять всі наші дівчатка шинелі на платтячка,
Не простити б тоді, не забути б усього ніяк!..
Бусли
Небеса вкрай ясні –
цього дня,
Тільки в ньому – броні
клацання.
Гул на нашій землі –
дружить з ним,
І дерева в смолі –
тужно їм.
Снить димами пітьма
згуслими,
На дахах гнізд нема
з буслами.
Колос – наче бурштин, –
чи встигнемо?
Ні! Дарма серп над ним
вигнемо.
Що там в тих бурштинах
світиться?
То пожеж на ланах
китиці.
Лихоліть суне дух
луками…
Змінено щебетух
круками!
Листя, мов восени,
згинуло.
Те, що знало пісні, –
кинуло.
І любов, як без крил, –
відає,
Що зненависть довкіл
бігає?
Снить димами пітьма
згуслими,
На дахах гнізд нема
з буслами.
В лісі віт, як завжди,
гомони,
А з землі та води –
стогони.
Те без див не журись –
аукає
Довоєнними ліс
звуками.
Втікачами пітьма
луснула, –
Щебетух вже нема
та й з буслами.
Може бути ця даль
казкою,
Але зараз в ній сталь
брязкає.
Навіть цокіт копит –
клекотом,
Якщо хто й закричить –
шепотом.
Втікачами шляхи
луснули, –
І немає дахів
з буслами..
Дві пісні про повітряний бій
І. Пісня льотчика
Їх вісім – нас двоє, – цей розклад для бою
Не наш, та ми будемо в грі!
Сергію, тримайсь! Нам не світить з тобою,
Втім, є ще у нас козирі.
Небесний квадрат я оцей не покину –
Для чисел невдалий є час:
Сьогодні мені захищає друг спину,
І зрівняно шанси у нас.
На хвіст вийшов «мессер», та от задимило,
Натужно завили гвинти, –
Їм навіть не треба хрестів на могили –
Бо є вже на крилах хрести!
Я – «Перший», я – «Перший», – вони під тобою!
Я їм навперейми злетів!
Збий полум‘я, в хмари піди – я прикрою!
В бою не буває бо див.
Сергію, гориш! Сподівайсь, чоловіче,
Тепер на надійність строп!
Ні, пізно – й мене в бійку «мессер» он кличе, –
Прости, я прийму його в лоб!..
Хай бій цей закінчений буде не нами, –
Та, хмари здмухнувши й дим,
Злетять наші душі двома літаками, –
Не можна бо нарізно їм.
Архангел нам скаже: «В раю – ані грюку!»
Та тільки-но брама – цок, –
Попросимо Бога: «Впишіть нас із другом
В який-небудь янгольський полк!»
І я попрошу Бога, Духа та Сина, –
Щоб виконав волю мою:
Хай друг захищає мені вічно спину,
В останньому наче бою!
Ще й з крилами стріл встигнемо попрохати, –
Потрібний тут янгол-ас, –
А якщо винищувачів в них багато –
Хай пишуть в сторожу і нас.
Адже стерегти – це почесна є дія, –
Везіння нести на крилі
Таким, як були за життя ми з Сергієм
В повітрі і там, на землі.
ІІ. Пісня літака-винищувача
Винищувач «ЯК» – я, – двигун мій дзвенить,
Прихисток мій – це небо, –
А той, що дурно в мені сидить,
Винищувачем бачить себе.
«Юнкерса» збив я, – ось він горить,
Зникаючи у вогні, –
А той, що дурно в мені сидить,
Чимало набрид мені!
Прострілений був я – досі болить,
Механік мене заштопав, –
А той, що дурно в мені сидить,
Примушує знов у штопор!
Із бомбардувальника смерть накрива
Даль аеродрому, –
А чується, що кожна бомба співа:
«Мир вашому дому!»
Іззаду заходить мені «мессершмітт», –
Піду – я зморивсь од ран!
Та той, що дурно в мені сидить,
Я бачу, чудить – на таран!
Сказивсь?! Зараз вибухне неба огром!..
Та хоч все довкола крихке, –
Долаючи швидкість і сто заборон,
Виходжу я із піке!
А ззаду… А, щоб висоти я не знав!..
Ведений зник з огрому:
Гойднувсь, задимівся – і теж заспівав:
«Мир вашому дому!»
І той, що замкнений в тільце слабке,
Лишився на самоті, –
В оману мене ввів – та й у піке
Просто з мертвої петлі!
На себе він рве – і удвічі вага, –
Йох, теж мені – льотчик-ас!..
І знов я поводжусь неначе слуга, –
Та це є – в останній раз!
Не бути покірним йому присягнусь! –
Вже краще повзти по землі…
Та що ж він не чує, як біситься пульс:
Бензин – моя кров – на нулі!
В терпінні машини трапляється зрив,
Закінчується час його, –
І той, що дурно в мені сидів,
Ударився лобом в скло.
Убитий! Нарешті і небо легке,
І в волі солодкий смак…
Та що це таке?! Я ізнов у піке, –
І вийти не можу ніяк!
Шкода, що я сам трохи лиш політав, –
Щастить хай іншому в тому!
Бо наприкінці і я проспівав:
«Мир вашому дому!»
* * *
Я півсвіту, мабуть, через злісні бої
І пройшов, і проповз з батальйоном,
А додому мене за заслуги мої
Санітарним везли ешелоном.
Підвезли до порогу, за крок –
На полуторці в ранішній тиші, –
Я стояв і німів, а над дахом димок
Підіймався не так, як раніше.
Вікна наче боялись відбитись в очах,
І хазяйка не рада солдату:
Не припала до грудей могутніх в сльозах,
А руками змахнула – та й в хату.
Забрехали пси на ланцюгах,
Я ступнув в темні сіни з дороги –
І за щось за чуже зачепився в сінях,
Шарпнув двері – зсудомило ноги.
Там хазяїн сидів: я колись теж любив
За столом цим сидіти так саме –
Він нерівно сопів, чай з хазяйкою пив, –
Тому й був я оббреханий псами.
Чи то, поки в диму та вогні
Щохвилини додому я правив,
В хаті він пересунув всі речі мої
І по-своєму все переставив.
Ми ходили під богом, під богом війни –
Артилерія нас накривала.
Та зі спини смерть ранила душу мені
Й підло зрадою в серці застряла.
Я себе в попереку зігнув,
Силу волі неначе потроїв:
«Громадяни, вже вибачте, що завернув
Хибно я до хатини чужої…»
Тобто, злагоди вам, та до хлібу – сальце,
Щоб коханнячко завжди тривало…
Ну а він навіть оком не глипнув на це:
Наче статися все так і мало.
Захитався високий поріг,
Як колись, не вгатив я в дверцята, –
Тільки вже як хутенько за ріг аж забіг,
Вікна зблиснули вслід винувато…
Пісня про Землю
Хто сказав: «Погоріло рілля,
Смерть у спалену землю вселилась!»?
Хто сказав, що померла Земля?
Ні, вона лиш на час зачаїлась!
Материнства не взяти в Землі
Аж ніяк, як і глибу у моря.
Ні, Земля не згоріла в вогні!
Це вона почорніла від горя.
Наче розрізи, шанці лягли,
Вирви – начебто рани світання.
Вкрай оголені нерви Землі
Знають всі позаземні страждання.
Вона витерпить все, бо жива, –
Не записуйте Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що вона оніміла навіки?!
Вона знову крізь стогін руша,
І кричить з ран своїх та віддушин,
Бо Земля – то є наша душа, –
Не втоптати чоботями душу!
Ні, Земля не згоріла в вогні!
Це вона лиш на час зачаїлась…
Сини уходять в бій
Сьогодні не чутно биття у сердець –
Воно для алей та альтанок.
Я падаю, грудьми вхопивши свинець
Та й думаючи наостанок:
«Тепер мені не повернутись,
Та слідом хтось іде живий».
Ми ще не встигли озирнутись –
А вже сини уходять в бій!
От вирішив хтось: після нас – хоч потоп,
Як в прірву крокує з окопу.
А я через те свій покинув окоп,
Щоб ввік не було би потопу.
От очі мають вже зімкнутись,
Я обшир обійму земний.
Ми ще не встигли озирнутись –
А вже сини уходять в бій!
Хто змінить мене, хто прикриє цей край?
Займеться хто бісовим мостом?
І я загадав – це отой буде хай,
Зодягнутий геть не за зростом.
Я маю час ще посміхнутись,
Я бачив, хто наступник мій.
Ми ще не встигли озирнутись –
А вже сини уходять в бій!
Між вибухів зникло биття у сердець,
Моє ж – б‘ється комусь на спадок,
Бо все ж цей кінець мій – то ще не кінець:
Кінець – то завжди чийсь початок.
От очі мають вже зімкнутись,
Я обшир обійму земний.
Ми ще не встигли озирнутись –
А вже сини уходять в бій!
Ми обертаємо Землю
Від кордону ми Землю крутили назад –
Як зазнали навали, –
Але світ навпаки закрутив наш комбат,
Відштовхнувшися аж від Уралу.
Наказали нам в наступ нарешті піти,
Відбирати все знову, та й годі, –
Та ми бачили, як сонце йшло навпаки,
Аби зникнути ледь не на сході.
Ми крокуємо важко ланами,
Роздушивши пахучий квітник, –
Ми штовхаємо Землю ногами –
В іншій бік, в іншій бік!
Вітер східний накидав гілок на лани,
К ним притиснув отару.
Вісь земну та й без важелю зсунули ми,
Геть змінивши весь напрям удару.
Не лякайтесь, як захід не там днесь горить, –
Судний день – це казки для старшини, –
Просто крутять планету як їм закортить
Змінні роти на марші невпинно.
Повземо ми, брудні та нечемні,
В куп‘я стиснувши цей материк,
І колінням штовхаємо Землю –
В іншій бік, в іншій бік!
Не знайти тут, шукайте з останніх хоч сил,
Тих, що руки підняли.
Для живих є відчутною користь від тіл:
Прикриттям стають ті, що вже впали.
Де цей дурник-свинець нас позбавить турбот,
Чи в упор, а чи з тилу заверне?
Хтось попереду там навалився на дот –
І Земля на мить раптом завмерла.
Я ступні ззаду лишив без суму,
До жалоби ж бо просто не звик, –
Я земну кулю ліктями суну –
В іншій бік, в іншій бік!
Хтось здійнявся, окопу покинувши схрон,
Серце кулю схопило, –
Та на захід, на захід повзе батальйон,
Аби сонце на сході сходило.
Черевом – по багну, сморід точиться де,
Та уваги не вартий цей захід.
Нині по небу сонце нормально іде,
Через те, що ми рвемось на захід.
Кожен з нас, не рахуючи рани,–
І обпікши росою язик,
Землю тягне за трави зубами –
На свій бік! В іншій бік!
Білий вальс
Який був бал! Напруга руху, звуку, нервів!
У пар пульс бився на три такти замість двох.
Та ще й запрошували дами кавалерів
На традиційний білий вальс – і в парі стигнув пульс в обох.
Хоча й до танців талану не мав,
Її давно ти запросити хтів одну, –
Та вічно треба поробити безліч справ –
На допомогу поспішати й на війну.
І от реальнішою стаючи ураз,
Та, до якої підійти ти намагався,
Іде запрошувати лиш тебе на вальс, –
І стукотить у скронях кров у ритмі вальсу.
На цьому балу ти є зовні спокійний,
Лиш тінь за тобою була ненадійна –
Тремтіла, ламалась, металась вона
поміж світла свічок.
Тримаючи, а чи цей світ кружляючи,
Провести міг би ти її по лезу уночі, –
Шукай же від серця ключі,
ще нічий лиш за крок!
Як пісні без душі –
вилітає із вуст білий звук.
Як ритмічні рядки є без рими,
на них кажуть всі: білий вірш.
Як веселок усіх кольори скласти знов –
буде білим весь світ.
Як всі зіллються вальси у світі в один –
буде вальс, білий вальс.
Був білий вальс – дитинства згусли акварелі
І блякнув світ юнацьких забавок та втіх, –
Адже запрошували дами кавалерів –
Не тому що, не тому, що відваги не було у тих.
У дам званні хтось має в танці безліч прав,
І кружить голови нам вальс, як в давнину.
Партнерам треба ж поробити безліч справ –
На допомогу поспішати й на війну.
Біліший снігу, вальсе, ти кружляй вбрання,
Щоб снігопад увік цей не урвався!
Вона прийшла, щоб запросити на життя, –
Й ти білий був – блідіший стін, біліший вальсу.
На цьому балу ти є зовні спокійний,
Лиш тінь за тобою була ненадійна –
Тремтіла, ламалась, металась вона
поміж світла свічок.
Тримаючи, а чи цей світ кружляючи,
Провести міг би ти її по лезу уночі, –
Шукай же від серця ключі,
ще нічий лиш за крок!
Як пісні без душі –
вилітає із вуст білий звук.
Як ритмічні рядки є без рими,
на них кажуть всі: білий вірш.
Як веселок усіх кольори скласти знов –
буде білим весь світ.
Як всі зіллються вальси у світі в один –
буде вальс, білий вальс.
Будь де – в ліцеї чи в Будинку офіцерів,
В палацу залі, в школі – всюди на Русі, –
Завжди запрошували дами кавалерів
На білий вальс, і світ білішав навіть в ночі навісні.
Не озираючись на спалені свічки,
Через мовчання, тишу, темряву кінця
На допомогу поспішали нам жінки, –
Бо їхня бальна зала є країна вся.
Куди б не кинуло тебе, де б ти не щез, –
Згадаєш білу залу цю – і посміхнешся.
Тебе чекатимуть – і з моря, і з небес –
Чекатимуть на білий вальс, як повернешся.
На цьому балу ти є зовні спокійний,
Лиш тінь за тобою була ненадійна –
Тремтіла, ламалась, металась вона
поміж світла свічок.
Тримаючи, а чи цей світ кружляючи,
Провести міг би ти її по лезу уночі, –
Шукай же від серця ключі,
ще нічий лиш за крок!
Як пісні без душі –
вилітає із вуст білий звук.
Як ритмічні рядки є без рими,
на них кажуть всі: білий вірш.
Як веселок усіх кольори скласти знов –
буде білим весь світ.
Як всі зіллються вальси у світі в один –
буде вальс, білий вальс.
* * *
Вийшло так – кожен зник чоловік,
Жниво стигле лишаючи диким, –
Ось їх більше не видно вже з вікон –
Розчинились у пилу доріг.
Витікають з колосся зернини –
Оті сльози незжатих ланів,
І холодні вітри у шпарини
Потекли зі шляхів.
Ми ждемо – мчать хай коні хутчіш!
В добрий час, в добрий час, в добрий час!
І попутні вітри хай не б‘ють, а голублять вам спини…
Ну, а потім вертайтесь скоріш:
Верби плачуть по вас,
І без посмішок ваших бліднішають аж горобини.
В пишних ми живемо теремах –
Вхід зачинений всім в ці будови:
Самота і чекання ізнову
Замість нас оселились в домах.
Білину загубили навіки
Ненадівані й раз сорочки,
Та й пісні, що нагадують крики, –
Наче в горлі грудки.
Ми ждемо – мчать хай коні хутчіш!
В добрий час, в добрий час, в добрий час!
І попутні вітри хай не б‘ють, а голублять вам спини…
Ну, а потім вертайтесь скоріш:
Верби плачуть по вас,
І без посмішок ваших бліднішають аж горобини.
Світ на біль обернувся немов,
І гучнішає щодня нещадно
Віковічне тужіння надсадне
Як відлуння старих молитов.
Ми вас стрінемо, хай безборонних,
І без коней нехай – будь-яких, –
Аби без порожнеч похоронних,
Без чекання на них!
Ми ждемо – мчать хай коні хутчіш!
В добрий час, в добрий час, в добрий час!
І попутні вітри хай не б‘ють, а голублять вам спини…
Ну, а потім вертайтесь скоріш:
Верби плачуть по вас,
І без посмішок ваших бліднішають аж горобини.
Про кінець війни
Збивають надворі столи для гостей, –
Допоки без страв – стукотять в доміно…
Дні в травні довгіші грудневий ночей,
І тягнеться час – та все ясно давно!
Вже вогники ламп довоєнних горять блякло й рудо,
На бранців із вікон вже зверхньо дивилась Москва, –
А десь ще осколком штовхало солдатиків в груди,
А десь ще розвідникам треба знайти язика.
От уже прапори обновляють, шикують колони,
І бруківка блищить на майдані, неначе паркет, –
Але все ж на захід ідуть і ідуть, та й ідуть батальйони,
І падає з рук у бабів похоронний конверт.
Не випито ще з джерела всмак води,
Обручок запас не зійшов нанівець –
Та змито усе це потоком біди,
Якій вже надходить нарешті кінець!
Шибки очищають, покриті хрест-навхрест смужками,
Геть штори – нехай всі затемнення кануть в пітьму, –
А десь іще спирт роздають перед боєм фляжками:
Він все виганяє – і холод, і ляк, і чуму.
І ще очищають від кіптяви свічок ікони,
А душа та вуста все шепочуть вірші й молитви, –
З червоним хрестом, втім, ідуть і ідуть, та й ідуть ешелони,
Хоч в зведеннях пишуть – втрачаємо менше вже ми.
І вже розквітають усюди сади,
Прогріта вода і земля на ланах, –
І є нагорода за ратні труди –
Подушка із трав запашних в головах!
Над місто уже не гойдаються аеростати,
Замовкли сирени, бо десь перемога сурмить, –
Та ротні усе ж такі встигнуть комбатами стати –
Якого ще можуть убити буквально за мить.
Ось уже зазвучали трофейні круг акордеони,
Чутно клятви – щоб жити в любові і щоб без боргів, –
Але все ж на захід ідуть і ідуть, та й ідуть ешелони,
А нам от здалось – не залишилось геть ворогів!..
Братські могили
На братських могилах не ставлять хрестів,
І вдови на них не ридають, –
До них хтось букети несе з квітників,
І Вічний вогонь їх вітає.
Тут сторчки вставала поверхня земна,
А нині – гранітні лиш плити.
І доль персональних тут зовсім нема –
Всі долі в єдину геть злиті.
Ти бачиш – у Вічному полум‘ї танк,
Такі, що горять, руські хати,
Такі, що горять і Смоленськ, і рейхстаг,
У полум‘ї серце солдата.
У братських могил сліз немає для вдів –
Міцніших сюди зве дорога,
На братських могилах не ставлять хрестів…
Але хіба легше від цього?!
Примітки
Тексти, що публікуються, в своїй основі є закінченими сталими авторськими варіантами, визначеними за відомими авторськими рукописами й фонограмами 1964 – 1980 років, а також іншими джерелами. Інші випадки вказані окремо. В кутових дужках наведені дані про перші прижиттєві публікації в радянській центральній періодиці та книжках, а також на платівках фірми «Мелодія».
* * *
З ДОРОЖНЬОГО ЩОДЕННИКА. Друк. по біловому автографу. <День поезії, 1975. – М.: Рад. письменник, 1975, з купюрами>.
ВИСОТА. Для к/ф «Я родом з дитинства», увійшла частково.
«Мрів захід, мов клинка метал…». З к/ф «Вертикаль». <Турист, 1968, №2; ЗЗГД000867-8>.
РОЗСТРІЛ ГІРСЬКОГО ВІДЛУННЯ. Для кф «Єдиний шлях», не увійшла.
РОЗВІДКА БОЄМ. «Надя з шоколадом» – розповсюджена серед бійців назва німецького реактивного міномету.
ВІН НЕ ПОВЕРНУВСЯ З БОЮ. З к/ф «Сини уходять в бій», увійшла до к/ф «Мерседес уходить від гонитви». <Д-00032907-8>.
ПІСНЯ ПРО ЗІРКИ. Для вистави «Полеглі й живі» Московського театру драми та комедії на Таганці, не увійшла. Частково увійшла до к/ф «Я родом з дитинства».
ПІСНЯ ПРО ШПИТАЛЬ. Була запропонована до к/ф «Я родом з дитинства», не увійшла.
ПІСНЯ ПРО НОВИЙ ЧАС. З к/ф «Війна під дахами», частково увійшла до к/ф «Короткі зустрічі». <Д-00032907-8>.
БУСЛИ. З к/ф «Війна під дахами». <-00035249-50>.
ПІСНЯ ЛЬОТЧИКА. Увійшла до вистави «Зірки для лейтенанта» Московського театру ім. М.М.Єрмолової, 1975.
«Я ПІВСВІТУ, МАБУТЬ, ЧЕРЕЗ ЗЛІСНІ БОЇ…». Пісня Вані у Марії з к/ф «Один раз по одному», увійшла частково.
ПІСНЯ ПРО ЗЕМЛЮ. З к/ф «Сини уходять в бій». <Д-00032907-8>.
СИНИ УХОДЯТЬ В БІЙ. З к/ф «Сини уходять в бій». <-00035249-50>.
МИ ОБЕРТАЄМО ЗЕМЛЮ. Увійшла до вистави «Пристебніть ремені» Московського театру драми та комедії на Таганці, 1975. <-00035249-50>.
БІЛИЙ ВАЛЬС. Для к/ф «Точка відліку», не увійшла.
«ВИЙШЛО ТАК – КОЖЕН ЗНИК ЧОЛОВІК…». Увійшла до к/ф «Точка відліку».
ПРО КІНЕЦЬ ВІЙНИ. Друк. по правленому біловому автографу. З усією ймовірністю, написана для т/ф «Місце зустрічі змінити не можна». На такій, що збереглася, робочій авт. фонограмі, записаної для к/ф «Мерседес уходить від гонитви», текст поділений на дві частини в різних сполученнях строф – вальс та марш. До фільмів не увійшла.
БРАТСЬКІ МОГИЛИ. Для вистави «Полеглі й живі» Московського театру драми та комедії на Таганці, не увійшла. Увійшла до к/ф «Я родом з дитинства». <Нові фільми, 1967, лют.; 33 Д-00032907-8>.
|
