*   *   *
Вночі приходила бабуся.
Сьогодні сніг – лапатий і м’який.
Так віхолить, що берегів ріки
розгледіть з мосту не беруся.
А в рідному селі, далеко,
заснули вщерть засипані хати,
в теплі дрімають люди і коти,
і в Африці не сплять лелеки.
Їм теж додому дуже треба,
і їх за душу тягне і болить:
на день, хоч на годинку, хоч на мить! –
вдихнуть сосново-синє небо...
Побачить річку, луг і хату,
вколоти щоку хвоєю в дворі,
дзвінке відро схопити на зорі
і стежку снігову пром’яти.
У весну вибігти сосною,
беріз прозорість випити до дна
і слухать, як бринить-співа луна
струною щастя молодою...
і йти, і дихать, і мовчати,
і бачить сонце, і любить цей світ,
і знов не рахувать дитячих літ,
і пить бабусин чай із м’яти...