1

Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем…А Росія
Ще зогнива, як здохлий бронтозавр,
І труп – горою – мертво бовваніє.

О, люте стерво! Твій посмертний дух
Ще мстить – смердячий, безнадійний Лазар,-
Але намарне: навіть гній потух,
І тільки низом стелеться зараза.

Даремно радиться синедріон
Крикливиць та шаманів євразійських, -
Бо ні хороби віку, ні Сіон
Не воскрешать. Бо сонценосним військом

Епоха йде молитви і вогня,
Земля напнулась готикою росту
Й, - де нині – бруд, де парші і короста, -
Дзвенітиме прозора радість дня.

Крізь гноїща, крізь цвинтарі руїн
Буятиме нестримний рух природи
І, замість цих калічних україн,
Рослинами зростатимуть народи.

Ще прогримить останній судний грім
Над просторами неладу і зради
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.

2

Минулому – лиш ладан епітафій.
Ні жалість сліз, ні черні чорний крик:
Одним нестримним, ярим автодафе
Розгортується наш нестримний вік.

Потоп і трус, і невгамовний вітер,-
Всю вичерпано хресну кров Христа
І ген гряде Великий Інквізитор,
І на чолі його палає мста.

Так: правда – мста. Бо за легенди й морок
Вже не сховать кривавий гріх брехні:
Вогненна кара покара простори,
Стара земля відродиться в огні.

3

Ще початок. І серце вірить хоче,
Що ліпота рослин – не тільки лаштунки,
Що в кожнім стовбурі космічна кров рокоче –
Ген д’горі пруг, готичний і стрункий.

Нескінчена і нескінченна проща
Повз вулиці й поля, повз люди і роки,
А там свистить простір, буяє нехвороща
І казяться, і мстять накликані віки.

Дуднить земля. Нещадно б’ють копита,
І тінь Мазепи змучено хропить.
Ти, року Божого цього Господнє літо,
На спраглий хрест хрестильну кров скропи!