Синові


На вибрики твої вже не зважаю.
В мені - хуртеча намислів, жалів...
Рік голос був лунастим... Захрипаю…
А ще ж не зимно, літо – на поріг.

Це куля розривна –
                              мільйон осколків –
Поранила і серце, і гортань.
Знесу ці муки, на два тижні  вмовкну…
Жива лишуся - не лишиться ран.

Так сув’язь
                 вибухає
                              жовтим
                                           плодом,
Вироюються стиглі кольори…

Це не конання, сину мій. Не розруй!
Це – розріст голосу: і в глибину, і вшир.