Вже рік я відсторонено живу
Від подруг, їх дітей, мужів, любасків…
Ще сниться: обережненько перу
Свою усміхнену, привабну маску.
Боюсь її, сівку, деформувать:
Розгладжую перстом дрібненькі зморшки…
Без неї в сон пливла поміж латать...
Її вдягала, як вставало Cонце.

Тепер у люстро глянути боюсь.
Правдиве Я помітить: лик - без маски,
Попросить у відбитка машкару,
А дзеркало її в ту ж мить простягне…
І перший, хто погляне на лице -
Вже строге і холодне, мов свічадо,-
Узріє жовч свою серед сутеч...
Довкола роззирнеться безпорадно.

Недовго буде в розпачі стоять
Перед любителькою рим і лоску,
Прошепче злісно: "Я таких стрічав!"
А я стоятиму - сяйлива, безголоса…
Він прокричить: "Довкола - всі, як я -
Нещирі, злі, зарозумілі, вперті!"

Та й справді - є у кожного суддя.
Він - серця животворчого насельник.
Він бачить помисел, рахує вдих і крок,
Вердикти і сміття з душі виносить.
Він - кат єства!
                  Він - зведений курок
З іменням тривіально-сірим - Совість.
Бува, що Совість гине-помира
Від таємничої убивчої недуги.
Тоді спрокволу деградує Я…
Картать таку істоту – марно, всує!

Навіщо ж я вдягла цю машкару -
Сяйливо-чесну, копію свічада?!

Той - перший - не посміє,
                                      я здеру
Холодну маску - серед буднів чаду.