Ще квіти не пахнуть. Ще пахнуть останні сніжинки. Дорога вже є. Але шляху немає іще. Розбиті дзеркала озер. Наче хліба шкуринки, вже птиці... І тягне до щему дощем. Із того усього печаль завернула всесвітня. Лікуюся травами позаторішніх лугів. Між снігом і цвітом зоря моя вітряно світить На друзів моїх і на мертвих моїх ворогів. Вечеряю з духами. Хани і хами над кров’ю. Дерева мовчать, бо не грішні вони й не святі. Виходити з себе, як річка, ще маю здоров’я, А морем ставати – Нехай вже он ті, молоді. Вони в Інтернеті. В них більше пластмаси й цинізму. В них ритми і рими поламані, як і стежки. Діди – дерев’яні... Ми ж – діти сумного заліза. А внуки повернуться знову назад, у віки, Де просто й природно. Немає хімічних сполучень. Хрести і перуни, церкви і баби кам’яні. І Місяць над ними – Містичний і чесний – мов лучник. І перший поет на крилатім і гордім коні. Кричить йому світло. І серце тремтить, як метелик. Він ще не безсмертний, Та вже не від світу цього. Багатство поета – колекція снів і метелиць. Ну, словом, усе, що не візьме вода і вогонь. Із квітів-сніжинок чомусь найсумніші віночки, Що пахнуть, як зорі... Бо зорі їх предки, а ми Прийшли у цю хату, Посиділи у куточку. Й дождались весни, Як останньої пісні зими.
|