13 Нести свій хрест. Писати ясно_й_просто. Чекати ночі. Пити. Разом з тим, культивувати в серці крихи зросту, щоб і самому статися простим. Я не про рими_й_теми – не про стиль я, і не про те, щоб стати як бадилля: все несуттєве болісно мине. Я про одвічне авторське юродство, коли за крок до зовнішнього скотства, поет і текст єднаються в одне! 14 З приходом ночі гусне власний морок. Зі всіх можливих розвитків подій я вибрав той, якому вже за сорок, а дружбани лишились молоді. Мене ніхто з-за обрію не кличе, та все ж не спиться десь на місяць тричі: "як би ж то..." – видих, "мати розум..." – вдих. І хоч довкола вдосталь ще жирку є, у мене піст: взаємності бракує – заримувати вічно молодих. 15 До центру світу тулиться хатина, в ній чоловік замало не зотлів: із ночі в ніч в його рядках_судинах жевріє чорна магма кревних слів. Словесний жар дискретно тане нині. Мені за нього поіменно винні всі ті, кого я з осені зігрів: одні – кохання, інші – мандри й вина, а треті – власних вражень половину. Та це пусте… без них би я згорів. 16 У чорнім небі – жовте маковиння. Драгдилер Місяць пухне з баришів. А ми з тобою нібито й не винні, що tet_a_tet не рідні_не_чужі. Не в сьогодення втілились, а в гру ми: ми два дроти з одним смертельним струмом, що в протилежні сторони тече. Ти віриш в літо, в місто, у крамниці, у власне тіло, в те, що люди ниці, і навіть в нас! А я – в Ґевару Че. 17 Народе мій, моя земна скорбото! Благий Господь про тебе пам’ятав, коли задумав обраним роботу: тягти на гору власного хреста. Суди мене по праву, мій народе! Бурлить життя, а я стою напроти – чекаю з неба манни, штибу слів, для власного тлумачення офіри, за крок – до себе і за два – до віри, приблудний син на батьківській землі. 18 У центрі світу хочеться пустелі. Немолодий лінивий бонвіан смакує дим, вивчає тінь на стелі, вкладає рештки серця у слова. І саме так судилося до скону: у чорних вікнах – зоряні ікони, а в римуванні стільки самоти, що навіть час на мене не впливає, бо у остатку вірю не в слова я, а в те, що десь живеш самітня ти.
|