Ми неслися в густім і розпеченім ультрамарині
над прошитою білим пунктиром стрілою дороги.
Щось амурне співала мулатка у темній кабіні,
а довкола - лиш скелі, забуті і людом, і Богом.

Ледь прикриті дві бруньки, зі зрілістю ще незнайомі.
Та для неї давно не підручник уже Камасутра.
Що  Нью Йорк, що Техас, що далекий і дикий Вайомінг,
вже позаду у дзеркалі - все проминуле й забуте.

Моя "Західна Зірка"*, пір"їна шістнадцятитонна
доганяє дві жовті троянди, та марні старання.
Ніч народить, вони пролетять над дорожнім бетоном,
і помруть, перерізані скальпелем променів ранніх...

...Ті дві жовті троянди, такі ж, як на столику в барі,
світлоокої жінки у темному закутку. Знову
з-під долонь, надто білих, Маестро з Шопеном у парі
під склепінням із диму і дива снують вечорово...

...Чорношкірий торкнувся плеча, наче він винуватий,
що цей бар нагадав те, чого вже не буде ніколи.
Те, що мав - не зберіг, що знайшов - безтурботно розтратив.
І розлитим вином сподівання зі столу - додолу.

Переплуталось все, що далеко було - стало близько,
ці містечка прилизані - зачіска Елвіса Преслі.
І мулатка смаглява, як те остогиджене віскі.
Стрімко б"є течіЯ об човен і загублені весла.

Я між жорнами -  сонцем і пеклом червоного раю,
доля - млин, календар ллє на нього прожиті хвилини,
і помалу окремо на душу і плоть розтирає
те, що мало би бути до самої смерті єдиним.

...А маестро на клавіші тисне і марить Парижем.
І не знає, що в ньому грабового лісу задума,
і лібрето йому на дорогу шартрез не напише,
бо землянам - Земля, а на Марсі дороги задуло.

Дай мені хоч на мить світлоокої дами розкутість,
над Тернополем місяць до сонного озера ласий.
А мулатка регоче до сивого негра на кутні,
що під банджо фальшивить старі африканські романси.