Ми неслися в густім і розпеченім ультрамарині над прошитою білим пунктиром стрілою дороги. Щось амурне співала мулатка у темній кабіні, а довкола - лиш скелі, забуті і людом, і Богом. Ледь прикриті дві бруньки, зі зрілістю ще незнайомі. Та для неї давно не підручник уже Камасутра. Що Нью Йорк, що Техас, що далекий і дикий Вайомінг, вже позаду у дзеркалі - все проминуле й забуте. Моя "Західна Зірка"*, пір"їна шістнадцятитонна доганяє дві жовті троянди, та марні старання. Ніч народить, вони пролетять над дорожнім бетоном, і помруть, перерізані скальпелем променів ранніх... ...Ті дві жовті троянди, такі ж, як на столику в барі, світлоокої жінки у темному закутку. Знову з-під долонь, надто білих, Маестро з Шопеном у парі під склепінням із диму і дива снують вечорово... ...Чорношкірий торкнувся плеча, наче він винуватий, що цей бар нагадав те, чого вже не буде ніколи. Те, що мав - не зберіг, що знайшов - безтурботно розтратив. І розлитим вином сподівання зі столу - додолу. Переплуталось все, що далеко було - стало близько, ці містечка прилизані - зачіска Елвіса Преслі. І мулатка смаглява, як те остогиджене віскі. Стрімко б"є течіЯ об човен і загублені весла. Я між жорнами - сонцем і пеклом червоного раю, доля - млин, календар ллє на нього прожиті хвилини, і помалу окремо на душу і плоть розтирає те, що мало би бути до самої смерті єдиним. ...А маестро на клавіші тисне і марить Парижем. І не знає, що в ньому грабового лісу задума, і лібрето йому на дорогу шартрез не напише, бо землянам - Земля, а на Марсі дороги задуло. Дай мені хоч на мить світлоокої дами розкутість, над Тернополем місяць до сонного озера ласий. А мулатка регоче до сивого негра на кутні, що під банджо фальшивить старі африканські романси. |