Не торкаючись трав, не лишивши сліду в порохняві доріг, уникаючи поглядів, вікнами розокулярених, міст, у сідлі він летить і ніколи йому не завершити біг, поки знов на шляху не постане з віків той обпалений ліс. Стрічний вітер вплітає сваволю вуздечки у гриву коня, дно зіниць - зцементований відчаєм попіл зотлілих надій. Що шукає у світі живих, чи намарно когось доганя блудний син, нерозкаяний Богом, непрощений батьком, Андрій. У загублену шаблю сосновим корінням вплітається час, тисне в плечі, як плата за зраду, чужинський жупан. Та удень і вночі знову кличе, зове блідочоле дівча за собою у ніч, у солодкий, знеможено-хтивий туман. Кволі руки її розірвали братерства сталевий ланцюг, вірність серця зіткнулась із лезом обов"язку - антитіла! порятунок від батька - сльозами відточена крапля свинцю на свитині козацькій розлитим червоним вином розцвіла. Ця краплина упала на терези, названі "пекло" і "рай", лиш здригнулись вони, а суддя зрівноважив і гріх і добро. Злочин зради і вірність коханню - нарівно закінчилась гра, присуд - вічно летіти між брудом землі й чистотою зірок. На зчорнілих, беззвучних губах вічно кликати польки ім"я, лоскотати невидимим шовком волосся чекання долонь. Але знову вітри незборимо вертають на круги своя - Дубно. Ніч. В котрий раз кожен грає призначену автором роль. Незбагненно - чи ніч, наче очі, чи очі, як стомлена ніч. Переплетення слів з невгамовністю губ - епілог в забутті. Голубі переливи прозорості душ, що прийшли з потойбіч, невагомість туману з ознаками пристрастю сплетених тіл. Буде ранок. Обвуглений ліс. І Тарас - чи людина, чи тінь. Краплі батькових сліз на долоні затверднуть блискучим свинцем. Недолюблених душ, недомучених мук, недожитих життів на останнім листку всемогутнє перо замикає кільце. ...А Петро угорі заховає ключі і сховає лице. Унизу перевернеться автор у темнім своїм забутті. |