Игорь Павлюк***Мені золоте вже це срібло останнього снігу. Мені вже струною ця скіфська різка тятива. Як вовк вересневий, линяє Дніпро міднокригий, І вирію хочуть глибокі гортанні слова. Що скажеш словами про зорі, про вітер, про рибу, Коли вони дзвінко мовчать – але знають про все? Із юною відьмою в темній поліській колибі Знаходити сенс... Ще хочеться слави... Щоб раєм платити за неї! Ще хочеться сливи... Побачити Той світ у сні. Для всіх написати щемливо-сумну епопею – І щоби навічно. І щоби на білім коні... Допоки десь куля сумує за нашою кров’ю, Щоб встигнути меду, полинного меду життя, Ізвідки я вийшов, – туди ж, і... тоді ж і прийшов я: Додому, Додому – хоч добре було б у гостях, Де сад задихався від синього цвіту безмежжя, А крик журавлиний нагадував плач немовлят. Іскрилась душа – як у вересні шкура ведмежа. Летіла й крутилась жаканом гаряча Земля. Брати наші менші – Звірюги – Дивилися в себе. Знайшовши там Бога, Пускали сльозу до зорі. Бо ж ласки і болі – Як смуги крилатої зебри – Як соки соснові На сніжній кленовій корі, Які ми ковтали зі смаком По краплі гарячій, Бляшанки від «Cola» Зім’явши коли-не-коли. Ніч – вбита ворона – На сніжному полі закряче, Що й ми тут вмирали Так жилисто, Наче жили... |
2009 © Игорь Павлюк |