Він очима блиска, зарослий густо
і змарніла імперія за ним дивиться "в оба",
і забреханий світ, думаючи: "Дикунство...",
а проте - це і є свобода.

Власна смерть і чужа за нього виходять заміж -
так. Та раю й пекла взявши на крижі,
краще вовча шляхетність, аніж
безпросвітня кроляча хижість

тих, що в часі й просторі (а не в путах)
знемагають, м'які, мов зела,
розчиняючись в снах, посадах, піхвах,
                                     в населених пунктах,
більших ледь, ніж були їхні села.

Весни хмарки ще виведуть із полону,
понад світи, пороз'їдені оцтом
злоби й підступу. І знов запліднювать лоно
степу карого чиїмсь маренням і пророцтвам.

Чи ж зросте щось?
Тиша. Й тополі
                  по безвітрю вдаль не скачуть наохляп.
І що мудрі всі, а ти збожеволів -
                                             майже віриться.
Але блиска погляд...