…А життя назагал прекрасне…Осінь листям вродила рясно, дикі гуси в ставку – як ряска, але ряски уже нема. Є вода – сірувато-біла – то тумани її покрили, і зітхнути воді несила, бо стискає її зима. Мерзнуть руки в дурної в мене, тисне шию кашне зелене, от би вирватись з цього тіла – і зависнути, наче йог! …. Літаком він увись злітає: “Все на світі, Ганнусю, майя!” – Знаю, йоже! Ні, йогу, знаю… Як і знаю, що добрий Бог не залишить – бо що ж лишати? Скоро стисне мене в лещатах цього світу, цієї хати – як комашку у бурштині…Ти, що в серці, та поза тілом, станеш білим під снігом білим, і півподихом – так несміло – про Любов промовчиш мені… Бо слова – то вода і вітер…Так чекати і так любити – як вночі під дощем летіти – от химера! – і слів катма… Є вода. І будинків зграя. Гуси є – ой, нема! – відлітають….Знаєш, друже…Звичайно, знаю…І у горлі дере…Зима….