Ой, не рви душу, скрипалю, не рви, юначе!
Бо скрипка не співа твоя, а гірко плаче.
Не знаю, що це граєш ти, та я з тобою.
Боюсь, не витримаєш сам такого болю.
Ти й так як напнута струна, що ось порветься
І скрипка у руках твоїх як серце б"ється.
Звідкіль мелодія оця, звідкіль ця туга?
То плаче втрачена любов, чи зрада друга?
А може це передчуття, може прозріння,
Що йде аж від основ життя, аж від коріння?
Те, що людському не дає вмирать в людині,
Що від народження живе в нас аж до нині...
Яка ж бо сила неземна в її звучанні!
Вона - як сонечко святе, чий промінь ранній
Із душ і світу проганя страх, морок ночі
І радістю нового дня нам світить в очі...
Ні, не спиняйся скрипалю! Ти грай, юначе!
Бо очищається душа - лиш коли плаче...