Без меж цей безум, сину.
За довгі береги
я ляжу  в  домовину,
із почуттям гербів.

Наливом ллє  обличчя.
Миліше не красивою.
Отут я  оголялась ,
Отут ставала силою.

А вуй, в нудьзі п’яніше
вив ірій: «ой любуйся!»
І хльос   моря гучніше:
«Хвилюйся – та любуйся!»

Дар сокровенний щезмить
перлистий  шкет    любові.
збеще  дівчат з  посестрами,
веселку волі-долі.

Зведу  тебе  бадьорого,
напружу:  мною  грайся,
з-під чвар    тебе хороброго
я поведу,  ¬- не лайся.

Здери з себе ці лахи.
Я викричусь вітриськом!
трепещиш,  дай  зажати!
Пощезнеш ти із тріском?

ДАй,  острішок мні  Яночку.
Вплету,  з гори  вхоплюся!
І завищу: «Іваночку,
рухнись, і вкорінюся.»

Утішнице,  зловіщая.
навіяная  грішно!
Принизько упечися,
штовхни, аж тобі смішно.

А ти  не ворушися:
«Боже не вистромляйся!»
Включися,  підлабусник
Панчоха гузни здайся!

Пануй, під  хвилю діючи,
радіючи прорвися,
утискуй,  мрію  мліючи,
і ще ось так зірвися.

Під серце залучися,  
зігни вогонь до смерті!
Ой, смолоскип,  полийся,
як серце  тріщить герцем.

Наливочку не витягни.
Сідай, - що дьору,  - брати.
Схопи,  вчепись в  ягниці,
як  хочеш скуштувати?

Січи, як сколупнуся,
скреби, об ще схреститись.
Скрипить  вогонь,  крутитися,
Мені не гріх скулити.

Їй-бо, дух не жиріє,
Хитрує  підчерев’я!
В жебрах кирпатих  злиє
на бедра,  на черевля.

В проваллі порадію.
На верховині   - хмар,
візьму тягу й надію,
на сором весь цей чар.

Смак тіла   пий  омутник.
Усмішкою  зірвися!
Підходь, якщо хоружник.
Хміль і верба зрослися.

Терпи  свербіж не вирвати.
Познач мої підщепи.
Втопись поки не пізно,
Сором не  зійде в чепи.

Як викрут осміхрився.
Упер  руки  у груди.
Розчуяв, в губах  змився.  
Злітав в підхмарні   рути.

Та ткнися, ти ж пліч-о-пліч.
Все томиш,  добре й гірко
Геть торсаєш ,тріпочеш,
Ой, хочеш  геть кінчити.

Кохай  мене   в підпаху!
Чепляй  мене цим монстром.
Дар плодовитий з  праху
виводить біль прегостро.