Ми були чоловіко-жінки,
так би мовити, жінко-мужчини,
припасовані спина до спини,
ніг – дві пари,
чотири руки.
Неділимі на дві половини.

Нерозлучними вдень і вночі,
у єстві залишатись подвійнім -
що за благо!
Стихія чи війни -
не вбачати халепи ні в чім
на безжальній землі-скотобійні…
Бо кінцівки - сплетіння ліан,
тіло - гілка, удвоє міцніша;
бо любов’ю заповнено нішу
поміж ребер – двохвимірний жбан.

І ніхто не чекав, що вперіщить
блискавицею заздрісний бог -
мов аптекар, розтявши несхибно
посередині.
От халамидник!
Поділив повноцінне на двох
безпорадних істот.
І не видно
ні промінчика в цей буревій –
другий дар ошалілого бога.

Тільки темним тунелем дорога.
А вірніше - дороги є дві…
І на плечі насіла незмога,
і утрата – на горлі кільцем,
і стікає від розрізу рана
ярим соком.
Ти – пан, я же – панна
і віднині, і прісно. А сенс?
Чи ми справді пани собі?

Марно
продираючи нетрі густі,
виглядати єства половину.
Вдвічі менше зосталося звивин,
вдвічі важче самому іти.

(Та коли віднайду - не покину,
міцно пальці затисну тонкі,
як пізнаєш. Ні небу, ні бісу
відібрати не дам...
Серцю тісно.
Я - це ти,
ти – це я.
Нині й прісно,
поза часом - вовіки віків.)