/еклектична тема з аритмічним героєм/ 1 Занурення в себе - це подорож в один бік, бо відтепер для соціуму вас нема. Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік і перераховує все, що мав. Починає здалеку, загинає пальці, згадує скрипальку з музичної школи, о-о-у! як він віддавався отій скрипальці, щоб потім не бачитися ніколи! Перескакує на дитинство – рибалка, школа, потім академія, збройні лави... потім знов рибалка... і – жінка гола... як її... марина, орися, клава… Щось шепоче, збивається, починає спочатку, у куточках очей накопичує небо, мружиться в розпечену небесну печатку, марить несвободою... кіньми... степом... 2 А далеко-далеко – на перехресті світів, Зійдуться старійшини довкола багаття, посмішками щирі, спогадами багаті, самодостатні ще при житті: щоб до зір сперечатися за мої картини, і цокати язиками: – Ото людина!.. Прикладатимуться по черзі до Пляшки Миру, довго і уважно вивчатимуть вирій. 3 Таточку, Татку, Тату! Як ти мені й казав: люди ідуть по п’ятах, з думкою розіп’яти, зрадити втретє, вп’яте – за небеса! Матінко, Мамцю, Мамо! Випало їм zero… Я припаду до рами, в мареві за дарами, в Божій крамниці краму – наче зірок! 4 Дві кобили і кінь, і прозоре лоша… Догорає багаття, жевріє межа. З того боку землі форматується схід. Несуттєві подробиці кидає в піт. 5 А наслідна задача, мій сину, в тому, щоб о_пів_на_розвидниться вийти з дому, й, паралельно до глузду, дійти живим до місцини, де править шаман трави. Триєдине посвячення там просте: ти лягаєш в траву, і трава росте, і вростає крізь тебе у стелю хмар, а крізь неї – в слова. І тебе – нема. Відтепер твої друзі листки й ростки, бо на тисячу років вросли в кістки, три мурахи, жуки і самітник_павук, що сповідує віру в святий інфразвук. Ці пульсації ритму клітин і мембран – потойбічні мелодії зла і добра! – ця статична напруга угору і вглиб, і химерна здогадка – ким стати могли б! До оновлення світу, до скону часів, ти лежатимеш вічно у срібній росі, і коли зрозумієш, що літери – гра, от тоді-то й додому збиратись пора. Всі, хто вірив у тебе, влаштують обід: пелюстки, різнотрав’я і маковий піт, а в подяку, що ти не таке вже й цабе, у просвітлений лоб поцілують тебе. Попрощайся за руку. Дивися в лице. І не здумай, мій сину, не вірити в це! Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи, ти триматимеш вибір – зостатись чи йти. У цієї свободи помірна ціна: не лишитися „в” – не послатися „на”, і навчитися вірити тільки собі, щоб дивитися прямо у вічі юрбі! 6 У моєму випадку все гранично просто: ця країна починається всередині мене, розгалужується в артерії, перетікає у вени і розширюється зовні в священний простір. 7 Ой летіла стріла востра, і попала стріла в острів. І зробилось мені млосно, бо наснились мені сосни. А між сосон – жива церква, в ній кохана – жива й мертва. І упала стріла поряд, і пробила стріла горе, що дивилось мені в очі... І за що це мені, Отче? 8 Дівчинко, Господине, Ґаздине Вітру… Кришталеві сльози зі щік твоїх витру. Довго і ніжно дихатиму в долоні, передчуватиму майбутнє в твоєму лоні. А в зіницю закотився, як мак, літак, в пошуках маршрутів порізно вижити, на яких і не віриться в щось_не_так під блідолицим небом, від вологи вижатим… А як же тебе хотітиму – до сказу, до млості, до відрази_до_себе й на_себе_злості! – не допомагатимуть ні жінки, ні зілля: від жінок досада... з вина – похмілля. 9 В архетипних Ометинцях - пустота. Глинобитні віґвами нитками диму почіплялись за хмари і їх нестиме мимо лірики, мимо натхнення, мимо псевдопрагнення бути одним зі ста. І коли б не слова, то Господь би з ним, з тим наївним бажанням – собі любові, бо вони – від зневаги! – на все готові: захлинутись словами – як смерть у повінь, щоб хитатись у хвилях зі ста одним... Ця пісенна країна – як вірш – проста: часто вживані рими, зужиті теми, так багаті повторами дні_фонеми, та коли врозуміється – хто ми й де ми! і сформується образ UA_Едему, от тоді-то і станеш одним зі ста! 10 Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі, під якими золото горить і зблискує. Осінь – це коли безнадійно чужі намагаються бути сумними і близькими. Осінь – це простір, це видих_пара, коли стомлені очі на сонце мружиш, і коли не потім, а прямо зараз взяти і заїхати: – Ну як ти, друже… Осінь – це музика, яка так свербить під мапою шкіри й тікає зовні, це безодня ставу і три верби, що бредуть у тумані, як в сивій повені. Осінь – це здогадка про всю любов, що пересічному смертному вже вготована, це дописані вірші й, само-собов, кохана, якщо і не знаєш – хто вона. 11 Я навчив тебе вірити в нас не так, як хотіли б сторонні, і цей апокриф переріс парування відтінків вохри і судомне тремтіння зі мною в такт. Я навчив тебе марити змістом слів, відчувати їх смак, цілувати в губи, дослухатися грому шаманський бубон і стелитися танцем уздовж землі. Я навчив тебе бачити спільні сни, що проходять мурахами вище стегон, і щомиті вживатися в alter ego – тільки з ним римуватися. Тільки з ним. Я навчив тебе нюхати жовтий лист, і ділити між нами цей тлінний запах, чи чекати що прийде на задніх лапах тільки мною приручений звір імли. Я навчив тебе слухати білий шум і у цьому умінні іти до краю: дочекатись від Осені: – я вмираю... а тоді заступити оту межу. 12 Я – остаток розпаду слів до атомів, я – конверт відсутньому адресатові, я – стежина, лишена літаком, на сторінці Господа – небо.com. Я – обряд посвячення у містерії, я – причина Космосу без матерії, я – наосліп набране sms за тарифом „Вісточка для небес”. Я – відсутність наслідку за причиною, я – безглузді сповіді за чарчиною, я – ua_статистика ru_ай-пі і посмертне зцілення – не тобі. 13 Забувай мене словами, літерами, комами, довгими паузами, наголосами, акцентами, і як розривали небесну плаценту ми, щоб поставити крапку, і стати зникомими. І як через ніч сповідалися осені, що так безсоромно влягалась між нами... Забувай за рядки, що нашіптує хтось мені, за абстрактність, за віру у серце_не_камінь. Виривай мене по травиночці – щоночі, щоднини, чи уяви речами, що оминули тебе й досі: ножем попід ребрами, смаком конини, стрілою, що на злеті торкнулася волосся. Уяви мене останньою кулею мимо, чи нудотно-солодким жертовним димом, лишень не робися одразу байдужою, тільки оце я за раз не подужаю. Ось тобі – через відстані – моя рука, збоченого любителя кохатися втрьох, забувай безболісно останнього із мужикан, аритмічного романтика – Нічиє Перо.
|