Стареньке світло Місяця над ставом.
Ідилія природи – не людей...
Два п’яниці... некошена отава.
Задрипані дітиська де-не-де.

Моя печаль, як лісова дорога,
Невидима із неба до зими.

Дивлюсь на все...
Очам моїм волого.
І вітер у печі, мов кров, шумить.

Нічний туман на озеро лягає.
Глибинка засинає без пісень.
Єдиний дід, що знав іще Чапаєва,
У снах дрімотних спогади пасе.

Всі вільні тут – як риби на асфальті.
Нема ні клубу, ні веселих свят.
Лиш чорноротий піп фальшивим альтом
Благословляє сивих немовлят.

А в церкві лісу гнізда і розп’яття,
І ветхі схрони з Другої війни.
Сидять у дуплах привиди хвостаті
І рохкають під дубом кабани.

А зверху зорі падають, як паски
Із вишитого хрестиком стола.

...Оце вона і є –
Остання казка
І перша правда
Мертвого села.