Миколі  ВІНГРАНОВСЬКОМУ,
                                                незникомому                                                                                                  


                              День стоїть до небес. А канапа пуста.
                              Ви вдихнулись в раптовості світу.
                              У тремтіння листа, в білостінні міста,
                              Що під вечір оранжево світять.

                              Ще відходить мені від “нема”, як від сну,
                              І кімната провітриться від тютюну,

                              Та вже видива вигнули вії:

                              Десь як закрут ріки, слова м”ята і сіль,
                              Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль,
                               І червоне вино пружношиє...

                               Ви такий мені є – над плачі і платки –
                               Фіолетово-флейтова музика.
                               З позаземних рівнин золоті завитки,
                               І у хмар ваших губи усміхнені.

                               От і все. У своє знов мій мріється шлях.
                               Повз вечірнє розвітрене дерево...
                               За горби, за міста в золотавих джмелях...

                               Синьо світиться вами душа по краях
                               І веде все, й витає попереду...